Первісна. У вирі пророцтв - Страница 7

„А що найкумедніше,“ — подумав Йорверт, виходячи з печери на свіже вранішнє повітря, — „за цим формулюванням не всі чорні чари є апріорно лихими. Щоправда, до Елвен ще нікому не вдавалося володіти темною енерґією і водночас відмовлятися служити Володареві…“

Близько семи десятків людей, уклякнувши навколішки, молилися. Чи не найзавзятішими і найревнішими з них були карні злочинці, що знайшли собі розраду у вірі й щиро, всім серцем сприйняли вчення превелебного Ф’яхрана, яке давало їм надію на прощення Дива та порятунок безсмертної душі від пекельних мук.

Решта повстанців стояли трохи осторонь і просто слухали слова проповідника. Переважно це були переконані вільнодумці, кожен з яких мав свої реліґійні погляди, але всіх їх об’єднувало одне — вони вважали, що Великий Див (якщо він, звісно, є) не потребує демонстративних прославлянь та поклоніння.

При Йорвертовій появі від гурту таких вільних слухачів відокремився Ківан аб Ридерх і підійшов до нього. У хлопця був досить бадьорий вигляд як на людину, що весь попередній день і половину ночі продиралася через гори. Втім, він, на відміну від Йорверта, мав змогу кілька годин поспати міцним, спокійним сном, у якому не було жодного демона.

— Доброго ранку, Ейнаре, — привітався з ним Ківан.

— Здоров був, — відповів Йорверт. — Давно встав?

— Ні, не дуже. Але встиг тут трохи роздивитися. Гарне місце для табору. Неприступне. А дно ущелини — мов на долоні. Коли поборники туди потикнуться, їх можна легко закидати камінням та вогнем.

Йорверт кивнув:

— Якраз цього ми й чекаємо, та вони досі нас не знайшли. Але рано чи пізно знайдуть, і тоді почнеться розвага. Сподіваюсь, їм вистачить дурості притягти із собою гармати.

Хлопець широко посміхнувся:

— Це справді буде розкішно! Одна влучна іскрина — і діжки з порохом вибухнуть. Я частенько думав про те, як захищатимусь від поборників, коли вони штурмуватимуть мій дім. Тільки там я б довго не протримався. А тут… — Він зітхнув. — Та й тут так само. На жаль, я не вмію забиратися на такі стрімкі скелі й не знаю, як добувати провізію.

— Нічого, навчишся. І то швидше, ніж думаєш.

— Дуже на це сподіваюся, бо поки від мене мало користі. Я ледве піднявся сюди по стежці, а якби ще взяв із собою сумку… До речі, дякую, що принесли мої речі. А як там Стрибунець?

— Він уже в надійному місці.

— В якому?

— Потім розповім, це довга історія. А зараз не маю часу — треба оглянути околиці. Звичайна ранкова розвідка.

— Мені з вами можна? — цілком проґнозовано запитав Ківан.

— Чого б і ні, — знизав плечима Йорверт. — Практика тобі не завадить.

Він вирішив не чекати, коли кухарі закінчать молитву і зварять на сніданок кашу, тому відвів хлопця до печери-комори й розігрів чарами кілька шматків смаженого м’яса, що залишилося після вчорашньої вечері. Вони нашвидкуруч поснідали, випили по пів кухля молока (повстанський раціон не передбачав наявності хмільних напоїв), після чого повернулися на плато і в обхід молільників рушили до стежки. Дорóгою їх вітали, дивилися їм услід заінтриґованими поглядами, але нікому й на думку не спало про щось розпитувати. Йорвертові швидко вдалося здобути повагу повстанців, але про якісь приязні почуття з їхнього боку навіть не йшлося. Вони воліли якнайменше спілкуватися з ним, а коли виникали якісь проблеми, звертались до інших ватажків.

— І не мрій потоваришувати з ними, — сказав Йорверт, почавши разом з Ківаном спуск по стежині. — Ти для них завжди будеш чужим, інакшим. Вони тебе слухатимуться, але ніколи не полюблять.

— А мені здалося, що вони вам довіряють, — зауважив хлопець.

— Так, довіряють. Бо вибір у них невеликий — або покластися на мене, або здатися поборникам. Ті, що обрали друге, вже тиждень гойдаються на шибеницях.

— Знаю. Я бачив двох на Делганському тракті. На грудях у них висіли таблички з написом „Бунтівник“.

— Отож-то. А живі не прагнуть до них приєднатися. Тим більше, що на решту чекає вже не шибениця, а вогнище — бо їх оголошено єретиками та підсобниками чаклуна. Тому вони мусять мені довіряти. Нічого іншого їм просто не залишається. А тепер довірятимуть і тобі. — (Якщо, звичайно, ти повернешся з цієї прогулянки живим, додав про себе Йорверт.) — Навіть радітимуть, що нас стало двоє. Двічі все одно не спалять, а що більше чаклунів, то вищі шанси на порятунок.

— Нас буде багато, — твердо мовив Ківан. — До весни ми зберемо цілу армію чаклунів.

— Я теж на це сподіваюся. — Йорверт вирішив, що можна вже не критися зі своїми справжніми планами. — Армія не армія, але загін має набратися. Можливо, ціла рота.

— Перша чаклунська рота нового, вільного Лахліну, — підхопив хлопець. Йорверт не бачив його обличчя, бо йшов попереду, проте був певен, що він мрійливо всміхається. — А сотня чаклунів варта цілої армії. З такою силою нам буде до снаги знищити Конґреґацію і всадовити на престол короля-чаклуна… Гм. Хоч, мабуть, це аж надто сміливо. Радикально.

Йорверт схвально мугикнув.

— Добре, що ти це розумієш. Ми не зберемо стільки чаклунів, щоб протистояти і Конґреґації, і королю. На щастя, зараз на троні сидить не фанатик Святої Віри, а Імар-вільнодумець, який ненавидить поборників чи не дужче за нас.

— Гадаєте, він стане на наш бік?

— Відкрито, ні. Та нам і не потрібні його слова підтримки. Головне, що ми маємо спільну мету — усунення від влади поборників. Уже одне це робить нас союзниками…

Оскільки при денному світлі вся стежка добре проглядалася з плато, Йорверт мусив спуститися до самого дна ущелини, а потім відвести Ківана ще на дві сотні кроків убік, поки вони опинилися поза полем зору повстанців.