Утім, до села він так і не дістався, бо на півдорозі перестрів чотирьох тутешніх мешканців — сорокарічного чоловіка з трьома молодиками, яких той назвав своїми синами. Можливо, вони й справді були ріднею, однак Йорверт дуже сумнівався, що ці четверо глухої та морозної ночі вийшли просто прогулятися. Мабуть, підстерігали якогось самотнього подорожнього, щоб пограбувати його, і, побачивши здалеку Йорверта, визнали його за ласу здобич. Та при наближенні розгледіли форму поборника, і весь їхній бойовий запал миттю здимів. Навіть найвідчайдушніші розбійники (а що вже казати про звичайних сільських бандюг) воліли не зв’язуватися зі всемогутньою Конґреґацією.
Йорверт запитав у них, де тут поблизу можна знайти пристойне місце для ночівлі. Як він і сподівався, старший чоловік шанобливо і трохи боязко відповів, що достойний пан недавно проминув поворот на путівець, який веде до Неяд Ґевраху, садиби місцевого лорда. Йорверт поцікавився, що це за лорд, і слово за словом витяг із селян історію про юного Ківана аб Ридерха та його конфлікт із батьковими братами й сестрами. Також він дізнався, що в середині монфовіра Ківан прогнав усіх родичів зі своєї землі й заборонив їм повертатися до рішення суду (очевидячки, йшлося про рішення Королівського Суду, оскільки справу в суді Делганського Князівства хлопець на той час уже програв). З усього почутого випливало два важливі висновки: по-перше, Ківан розповів про себе чисту правду; а по-друге, він не любив нікого з рідні й не повівся б на шантаж поборників.
Розвернувшись, Йорверт погнав коня в інший бік. Запопадливість селян не дійшла до того, щоб вони бігцем супроводжували його, і це було їхнє щастя, бо Йорвертові аж руки свербіли повбивати всіх чотирьох. Проте вони були чемні, не нав’язувались йому, тому він, віддалившись від них на три сотні кроків, спокійно перейшов у Тиндаяр, відвів Стрибунця до печери під Шан Хвайр і залишив його там разом із запискою для майстра Ґарвана, в якій просив знайти для коня гарну стайню, де за ним дбайливо доглядатимуть. А сам перевдягнувся в своє повстанське вбрання, прихопив Ківанову сумку з речами і вже іншим шляхом, через верхівку східної скелі, повернувся до табору.
Як і півтори години тому, нічну варту очолював Аврон аб Кадуґан. За цей час до нього приєднався Ф’яхран аб Ошін, який після розмови з Ківаном так і не зміг заснути, бо досі був сповнений глибоких підозр щодо хлопця. Йорверт розповів обом ватажкам, що знайшов коня на тому місці, яке вказав Ківан, і простежив за слідами його шлях цієї ночі. Усе вказувало на те, що сюди він їхав сам-один, без стороннього супроводу.
— Та це ще не значить, — зауважив превелебний Ф’яхран, — що в усьому іншому він казав правду. Поборники можуть тримати його на гачку. Я знаю їх краще, ніж усі ви разом узяті. Вони підлі, підступні й безпринципні, для них немає нічого святого. — Можливо, раніше Ф’яхран аб Ошін був поміркованим вільнодумцем, але каторга перетворила його на запеклого єретика, і понад усе на світі він ненавидів поборників, вважаючи їх справдешніми прислужниками Китрайла. — Я вже говорив шановному професорові, що в минулі часи Конґреґація часто маніпулювала чаклунами, взявши заручниками членів їхніх родин або інших близьких їм людей.
— Так, я знаю, — сказав Йорверт. — А ще мені відомо, що це давало змогу королям будь-якої миті звинуватити непокірливих керівників Конґреґації у потуранні чаклунам. Тому в тисячу сто двадцять восьмому році Поборча Рада ухвалила постанову, якою катеґорично забороняла вести переговори з чаклунами й залучати їх до співпраці. Ви ж самі розумієте, панотче, що наш король Імар тільки й чекає законного приводу, щоб завдати удару по верхівці поборників. Айвар аб Фердох нізащо не наважиться на такий ризикований крок.
— Він не наважиться, — погодився Ф’яхран аб Ошін. — Але інші… Ви дуже помиляєтесь, юначе, коли думаєте, що в Конґреґації існує єдиний центр прийняття рішень.
— Я так не думаю, — запевнив його Йорверт. — І, в принципі, допускаю, що ваші підозри можуть справдитися, хоч і вважаю це малоймовірним. Проте маю намір перевірити хлопця. Зранку візьму його з собою в розвідку і дам йому кілька нагод ударити мене в спину. Якщо Ківана підіслали поборники, він неодмінно цим скористається.
Аврон аб Кадуґан схвально кивнув. Йорвертові слова він зрозумів так, що на той час його товариші вже з’ясують, чи співпрацює Ківан з поборниками, і в разі ствердної відповіді на це питання хлопця чекатиме швидкий та суворий суд. Йорверт теж не виключав, що муситиме вбити хлопця — але з іншої причини.
— Що ж, гарний задум.
— Гарний, але небезпечний, — сказав колишній проповідник. — Ви маєте усвідомлювати, Ейнаре, що наше повстання тримається на вас. То чи варто вам так ризикувати?
— Я нічим не ризикую, панотче. Ківан набагато слабший за мене, він нічого мені не заподіє. А впевнитися в щирості його намірів нам конче необхідно. Тоді ви зможете довіряти йому, а я стану тренувати його силу, навчу багатьом корисним чарам, і тоді доля повстання вже не залежатиме від однієї-єдиної людини.
Превелебний Ф’яхран визнав, що це було б чудово, а відтак став наполягати на тому, що вранці Йорверт має бути відпочилим і зібраним, тому мусить добре виспатися. Йорверт поступився його вмовлянням, пішов до печери, ліг на свій сінник і десь через півгодини таки спромігся заснути. Його сон знову був сповнений лютих демонів…
Коли він прокинувся, вже розвиднілося. У печері ватажків нікого не було, зате на плато зібралися майже всі повстанці, щоб послухати ранкову проповідь Ф’яхрана аб Ошіна. За час перебування на каторзі панотець ще радикальніше переглянув свої реліґійні погляди і майже впритул наблизився до південної доктрини, не сприймаючи в ній лише два постулати. Передовсім, він відкидав учення про переселення душ і дотримувався традиційних лахлінських уявлень про вічне раювання для праведників та вічне прокляття для грішників. Також превелебний Ф’яхран заперечував південську тезу про гріховність (хай і не смертну) будь-якої маґії, а натомість погоджувався в цьому питанні з позицією Духовної Ради Півночі, яка визнавала гріхом застосування чарів на шкоду людям, проти Небес і на користь Ан Нувінові.