Первісна. У вирі пророцтв - Страница 9

— А куди ми йдемо? — через кілька кроків озвався Ківан.

— До Ханґована.

— Так далеко…

— На поверхні це далеко, а тут — як шапкою кинути. Тиндаяр скорочує відстані в тисячу разів.

— Ого!

— Саме це я й мав на увазі, коли говорив про наймогутніші чари, — вів далі Йорверт. — На моє переконання, на світі немає влади більшої, ніж влада над простором і часом. А Тиндаяр дає і те й інше — скорочуючи відстані, дозволяє вигравати час. І от як ти гадаєш, чи міг Див створити це навмисно для Китрайла?

— Мабуть, що ні, — погодився хлопець. А після недовгих розумів запитав: — Тоді й на Абрад можна швидко потрапити?

— Певна річ. Без зайвого поспіху я добираюсь до узбережжя Кередіґону за чверть години. Але там не так безпечно, як тут. Наша пані встановила контроль над усією ділянкою Тиндаяру, розташованою під Лахліном, і прогнала звідси демонів. — Це була просто ґеніальна вигадка майстра Шовара; втім, у Йорверта склалося враження, що сам лікар щиро в неї вірить. — На жаль, далі її влада поки не сягає. Під Абрадом є ризик наскочити на якогось демона. Хоча мені вони ще не траплялися.

— Зрозуміло… А ви не пробували звернутися до абрадських чаклунів? Ну, щоб вони допомогли в нашій боротьбі. Чи їм байдуже, що на Лахліні вбивають їхніх братів?

— Судячи з того, що це триває вже багато століть, їм справді байдуже. А чимало з них навіть вбачають у цьому користь, бо приклад Лахліну показує решті світу, до яких страшних наслідків призводить заборона чаклунства.

— Але Абрад великий, — наполягав Ківан. — Там мають знайтися й такі чаклуни, що співчувають нам. Авжеж, я розумію, що їх лякає Лахлін, їм страшно опинитись у ворожому оточенні, за сотні миль від найближчої цивілізованої країни. Проте Тиндаяр усе міняє…

— І лише погіршує ситуацію. Не думай, що на Абраді все так чудово, там є свої проблеми. Якщо на Лахліні прислужниками Китрайла оголошують усіх поспіль чаклунів, то в абрадських королівствах цей ярлик чіпляють на кожного, хто володіє темною енерґією. Це все відьми винні — в часи Мор Деораху вони не змогли захопити Тиндаяр, але не хотіли, щоб він дістався чаклунам, бо це, як я вже казав, дає величезну могутність. Тому й нав’язали всьому світові думку, що темну енерґію можуть опанувати лише чорні чаклуни. Можливо, саме через цей дурний забобон досі ніхто не наважувався повстати проти Китрайлової влади над Тиндаяром, ніхто не ризикнув узяти без його дозволу темну енерґію й обернути її на добро. А хто бере, неодмінно скоряється йому й стає чорним чаклуном.

— А якщо звернутися до цих чорних?.. — Хлопець завагався, сам наляканий зухвалістю свого задуму. — Якщо їх просто використати в наших цілях?

— Ми намагались, але нічого не вийшло. Темний Володар забороняє їм втручатись у лахлінські справи. Так-от.

На цей час вони вже подолали шлях від Арханських гір до Ханґована й зупинились під середмістям столиці. Йорверт зосередився на королівському палаці й надіслав умовний сиґнал. На жаль, навіть доступ до Тиндаяру не дозволяв спілкуватися на великих відстанях, як це робили відьми з допомогою своїх поштових чарів. Тому Йорверт не мав змоги завчасно попередити Елвен, що знайшов нового чаклуна, і лише тепер, перебуваючи в безпосередній близькості від неї, отримав можливість надіслати їй звістку.

— Тепер залишається тільки чекати, — сказав він. — Як довго, не знаю. Але в кожнім разі, немає сенсу тут стовбичити. Тому…

Йорверт не договорив, бо цієї миті із земного світу прибуло двоє людей. За характерними вібраціями темної енерґії він упізнав Елвен і Шовара аб Родрі.

— О, пані, майстре! Ви так швидко…

— Годину тому Ґарван доповів, що знайшов у печері коня, — урвав його ніжний і владний Елвенин голос. — Я відразу здогадалася, що з’явився перший новобранець, і була наготові. Вітаю вас, пане.

Хлопець збагнув, що звертаються до нього, і чемно мовив:

— Для мене велика честь зустрітися з вами, пані. Ківан аб Ридерх О’Міредах до ваших послуг.

— О’Міредах? — перепитала Ейрін. — Я знаю в Шогайріні багатьох О’Міредахів. Із котрих ви?

— Я належу до молодшої, делганської гілки нашого роду. Про нас ви, мабуть, і не чули.

— Чому ж, я… Але про це згодом. Продовжимо нашу розмову в іншому місці. Ви знаєте, куди йти, лорде Й… Ейнаре?

— Так, пані, — відповів Йорверт, знову поклавши руку на Ківанове плече.

— Тоді ходімо.

Усі четверо повернулися в земний світ і опинились у скромно вмебльованій кімнаті невеликого двоповерхового будинку, розташованого в незаможному, але й не надто бідному районі Ханґована. Цей будинок утримувався за державний кошт, його офіційні господарі, підстаркувате глухе подружжя, мешкали на першому поверсі й носа не потикали на другий, що його під вигаданим ім’ям винаймав Ґарван аб Малах — тут він проводив таємні зустрічі зі своїми міськими інформаторами.

Дівчина зміряла Ківана пильним, допитливим поглядом, а хлопець у відповідь аж уп’явся в неї очима. Елвен не можна було назвати довершеною красунею, проте її м’яка, лагідна врода справляла на більшість чоловіків приголомшливе враження. І Ківан тут не був винятком.

— Скільки вам років, лорде Ківане?

— Чотирнадцять, пані. Вже ближче до п’ятнадцяти.

— А мені шістнадцять, ближче до сімнадцяти. Не така вже й велика різниця… До речі, мене звати Елвен вер Кайлем. З роду О’Шехлайн.

— О! — хлопець миттю зорієнтувався, і на його обличчі застиг вираз безмежного подиву. — Князівна Шогайрінська?!