Первісна. У вирі пророцтв - Страница 89

Коли Ківан закінчив їсти й відклав порожню тарілку вбік, Нейве присунулася до нього впритул і взяла його за руку. Від її ніжного доторку хлопцеві стало приємно і водночас ніяково, оскільки присутні, помітивши це, нишком завсміхалися. Хоч насправді між Ківаном та Нейве нічого серйозного не було, хіба що час від часу, опинившись сам-на-сам, вони цілувались, але потім, відчувши сильне збентеження, квапливо розбігалися. Чи, може, бентежився один лише Ківан, а дівчина просто підігравала йому, розуміючи, що він ще не розібрався в своїх почуттях до неї.

А Ківан, власне, й не хотів розбиратися. Боявся, що це ускладнить йому життя — а проблем і так вистачало. Крім того, вони з Нейве були надто різні, і їх об’єднувала лише наявність чаклунського хисту. Коли ж не брати до уваги цієї обставини, то в них не було нічого спільного; Ківан належав до одного світу, Нейве — геть до іншого. За великим рахунком, вони не мали про що говорити між собою. Можливо, тому й починали цілуватися, залишаючись удвох, бо не знаходили жодної теми для простої дружньої розмови…

У своїй розповіді про імператора-відьмака професор, звичайно ж, не міг оминути увагою й відьом. До них самих та до їхньої діяльності він ставився досить критично, але не через дурні забобони, що в тій або іншій мірі були притаманні й більшості лахлінських вільнодумців. Аврон аб Кадуґан вважав, що відьми повелися вкрай еґоїстично, коли на початку восьмого сторіччя, розгромивши під Рехрайном численні сили Конґреґації, не розвинули свій успіх далі, не очистили Лахлін від поборників, а просто забралися геть, відгородились від лахлінців Бар’єром і забули про їхнє існування.

— А може, так було треба, — несподівано промовив Шілтах. — Може, вони вирішили, що лахлінці мають самі розібратися з поборниками.

— Коли дотримуватися такої лоґіки, — сказав на це професор, — то в часи Мор Деораху відьми мусили б залишатись осторонь боротьби з демонами та чудовиськами. Мовляв, нехай люди Шінану самі розбираються з нечистю.

Шілтах заперечно похитав головою.

— Це різні речі, геть різні. По-перше, відьми також належали до шінанського народу, а по-друге, давні шінанці хотіли боротися з пекельними почварами. Відьми не діяли проти їхньої волі, не нав’язували їм те, про що в них не просили. А лахлінці не хотіли звільнятися від поборників. То навіщо, питається, здобувати свободу для тих, хто її не бажає?

— Але ж ти тут, із нами, — втрутився Ківан. — Чому прийшов до нас, якщо вважаєш нашу боротьбу марною? Ти міг би просто продати краденого коня, і цього б тобі вистачило для переїзду на Абрад.

— Ні, не вистачило б. Гадаєш, я не думав про це раніше? Звичайно, думав! І рахував, скільки коней треба вкрасти, щоб уторгувати досить грошей. Виходило не менше десятка.

— Дурниці! — пирхнув Ківан. — Той кінь, на якому ти приїхав до нас…

— Не вартий ані шеляга, — урвав його Шілтах. — Це ти зі своїми панськими вихватками міг би видати його за свого, а якби я попхався з ним до гендляра, мене б тут-таки пов’язали як конокрада. Щоб не попастись, я мусив би красти і продавати селянських шкап… І взагалі, зараз ми говоримо не про мене, а про відьом. Коли вони прийшли сюди, то зустріли тут лише ворогів. Усі їх ненавиділи, ніхто не звернувся до них по допомогу, ніхто не просив, щоб вони залишилися. Для кого їм було звільняти Лахлін? — Він стиха зітхнув. — Я з вами лише два дні, і мені ще рано судити, марна наша боротьба чи ні, є в нас шанси перемогти чи їх нема. Але гадаю, що спробувати варто. Зрештою, ми тут не зайди, ми теж лахлінці і маємо повне право жити на цій землі. Маємо право захищати себе від тих, хто хоче нашої смерті. Маємо право боротися за майбутнє для наших дітей.

— Саме так! — підхопив Аврон аб Кадуґан. — Діти, наступні покоління — ось що головне. Це, юначе, і є відповідь на ваше питання. У восьмому сторіччі відьми мусили думати не про тодішніх лахлінців, а про тих, що ще не народились, але вже були приречені жити під владою біснуватих поборників. Приречені зростати такими ж тупоголовими фанатиками, як їхні батьки, діди та прадіди. Приречені вбивати або бути вбитими в ім’я триклятої Святої Віри.

— І ви звинувачуєте в цьому відьом? — запитала Мірвел вер Валан.

— Ні, шановна, я в жодному разі не збираюся перекладати з хворої голови на здорову. Найбільше тут завинили наші далекі пращури, перші мешканці Лахліну. Пересвідчившись, що острів надійно оберігає їх від демонів та чудовиськ, вони оголосили цей дивовижний природний феномен наслідком свого праведного способу життя, а згодом втовкмачили цю брехню в голови своїм дітям та внукам. Також винні й пізніші переселенці, боягузи та дезертири, які радо вхопилися за нову лахлінську міфолоґію, щоб виправдати свою відмову від боротьби за звільнення Абраду. Ну, а відьми відповідальні за те, що не зупинили це неподобство, дозволили Конґреґації повстати, набратися сили й обплутати своїми тенетами весь Лахлін.

— Вони й Південний Абрад не чіпають, — зауважила Мірвел. — А там чари визнано гріхом.

— Проте за їх уживання нікого не тягнуть на шибеницю. І не оголошують усіх поспіль чаклунів Китрайловим поріддям. Будьте певні, шановна: якщо в одному з Південних Королівств духівникам упаде в голову запровадити лахлінські порядки, відьми миттю забудуть про свою політику невтручання і швиденько поставлять на місце новоявлених поборників. А от Лахлін вони кинули напризволяще і вже давно махнули на нього рукою.

Двадцятип’ятирічний Кеґан аб Ейвір, який досі лише слухав їхню розмову, розтулив був рота з явним наміром бовкнути щось на зразок „відьми нам до дідька не потрібні“, проте Мірвел вчасно зорієнтувалася й непомітно штурхнула його чарами, щоб нагадати про обережність. Інструктуючи кожного з них щодо спілкування з іншими повстанцями, Ейнар не радив зовсім ухилятися від розмов про відьом, бо це видавалося б підозрілим, але закликав бути стриманими, уникати різких висловлювань і не загострювати дискусію.