Первісна. У вирі пророцтв - Страница 88

Нейве хутенько схопилася на ноги, нап’яла на себе шубу й побігла до продовольчої печери по вечерю для Ківана. А сам Ківан, скинувши підбитий хутром плащ та шапку, які в обігрітому чарами приміщенні були зайві, присів на сінник поруч із Мірвел вер Валан, другою жінкою-чаклункою серед повстанців, і прийняв з її рук чашку гарячого чаю. Подякував, відсьорбнув ковток і став дослухатися до розмови Аврона аб Кадуґана з Шілтахом аб Роґвалом — молодим чаклуном, що приєднався до них лише три дні тому. Він народився і зріс у невеликому містечку на східному узбережжі, впродовж останніх кількох років працював помічником у місцевого аптекаря і потроху відкладав гроші для переїзду на Абрад. Проте цьогоріч восени господаря аптеки заарештували за звинуваченням у приготуванні чар-зілля, а Шілтах не став чекати, коли прийдуть і по нього, щоб засудити за компанію зі старим аптекарем, і негайно накивав п’ятами. При цьому він втратив більшість заощаджень, бо тримав їх у аптеці, яку вважав надійнішим місцем для схованки, ніж переповнений братами та сестрами батьківський дім. Змінивши ім’я, юнак оселився у Фланліні, де перебивався випадковими заробітками і, за власним зізнанням, плекав плани пограбувати якого-небудь заможного купця, щоб роздобути грошей на переїзд. Зачувши про архарське повстання, Шілтах тижні зо два вагався, та врешті поцупив коня в одного п’яного, як чіп, шляхтича й вирушив на північ, у гори.

Ейнар перевірив хлопцеву історію, а переконавшись у її правдивості, вчора вранці відвів його до Елвен. Від неї Шілтах отримав владу над темною енерґією та доступ до Тиндаяру і зараз лише потроху звикав до нових відчуттів, пристосовувався до того, що межі його світу різко розсунулися, відкривши перед ним досі небачені обрії. А професор, що навіть не підозрював про ці переживання, напосідав на нього, переконуючи взятися до вивчення бодай натуральної філософії — дисципліни, на його погляд, конче необхідної для будь-якого чаклуна. Шілтах, як міг, відбивався від його настійливих умовлянь і твердив, що його найперша задача — навчитися правильно чарувати, бо він геть нічого не вміє. Аврон аб Кадуґан намагався був апелювати до досвіду Ківана, проте той рішуче став на бік Шілтаха.

— Ми з ним у різному становищі, — пояснив він. — Я змалку розвивав свою силу, вважав, що так буде легше її контролювати, а Шілтах, навпаки, придушував її, ховав глибоко в собі. На мій погляд, це було неправильно, але так уже склалось, і тут нічого не вдієш. Зараз йому треба цілком зосередитися на маґії. А з розширенням кругозору варто зачекати до кращих часів.

— Таж я про це й кажу, — озвався Шілтах, підбадьорений Ківановою підтримкою. — Мені зовсім не до науки, пане. Кінець-кінцем, я вмію читати, писати й рахувати, навіть знаю трохи лейданських слів — без них у аптеці ніяк. А з усім іншим зажду, це не горить.

— І справді, професоре, — долучилася до розмови Мірвел. — Не треба тиснути на хлопчину. Зараз йому тільки ваших філософій бракувало. Сьогодні Ейнар ганяв його цілісінький день, завтра вже я з ним від самого рання займатимусь. А вечорами нехай він відпочиває і просто слухає ваші заманисті історійки про минувшину.

— Авжеж, слухатиму, — жваво підхопив Шілтах. — Мені дуже сподобалось, як ви вчора розповідали про того хамрайґського короля — Ґвинфора, здається, аб Кирана.

— Тільки не Ґвинфора, а Винфора, — зробив уточнення Аврон аб Кадуґан, уже змирившись із тим, що йому не судилося запопасти собі ще одного учня. — У Ґулад Хамрайзі був також і король на ім’я Ґвинфор, але він правив набагато пізніше, наприкінці чотирнадцятого сторіччя.

— От і розкажіть нам про цього Ґвинфора, — запропонувала Мірвел. — Усе краще, ніж забивати Шілтахові голову зайвим мудрагельством. Ви не подумайте, що я проти науки, зовсім ні, я б і сама радісінько навчалась у вас, хоч мені, мабуть, уже пізно. Та й час зараз негодящий.

Мірвел вер Валан була найстаршою з чаклунів-повстанців і найумілішою з-поміж них — якщо, звісно, не рахувати Ейнара. Ківан не знав, як її звати насправді, і так само не мав уявлення, чому вона в такому віці (а на вигляд їй було близько сорока) досі залишалась на Лахліні. Та вже певно не через брак грошей — бо принесла із собою величенький гаманець, туго набитий золотими монетами, й запропонувала їх для потреб повстання. Проте Ейнар увічливо відмовився від цієї пожертви, пояснивши, що гроші для них не проблема.

Мірвел прийшла до повстанського табору лише тиждень тому, але напрочуд швидко освоїлася тут і здобула серед повстанців чималий авторитет. Та й темну енерґію опанувала блискавично, за лічені дні перевершивши навіть „старожила“ Ківана. Отож коли до повстання приєдналося ще двоє чаклунів — уже згаданий Шілтах аб Роґвал і Кеґан аб Ейвір із Шогайріна, — вона стала допомагати Ейнарові в їх навчанні.

До печери повернулася Нейве, тримаючи в руках череп’яну тарілку з вівсяною кашою та половиною смаженої курки. Зголоднілий Ківан негайно взявся до їжі, а дівчина примостилася поруч із ним і стала слухати Аврона аб Кадуґана, який тим часом розпочав чергову історичну лекцію. Він розповідав не про короля Ґвинфора (бо той, на відміну від свого майже-тезка Винфора, не відзначився нічим видатним), а про відьмака Айдана аб Кіннана, що в давні часи спромігся об’єднати майже половину Південного Абраду в могутню Ферманахську Імперію.

У перші дні перебування в лавах повстанців Ківан неабияк дивувався глибокій обізнаності професора в справжній, несфальшованій історії — адже поборники впродовж багатьох століть ретельно переписували її на свою користь, а завезення на Лахлін будь-яких книжок з Абраду та їхнє зберігання прирівнювалося до єресі. Проте Аврон аб Кадуґан пояснив йому, що він, як викладач Офіцерської Академії, мав доступ до архіву Головного Штабу, куди військові не пускали цензорів Конґреґації, наполягаючи на тому, що мають знати всю неприховану правду про минуле, аби успішно боронити сьогодення. Королі Лахліну незмінно підтримували таку позицію вищого командування — хто з принципових міркувань, а хто із суто практичних. Навіть ті з них, що були цілковито віддані Святій Вірі, чудово розуміли, до яких згубних наслідків можуть призвести бодай найменші поступки поборникам у питанні контролю над армією.