Первісна. У вирі пророцтв - Страница 70

Проте для Йорверта такий варіант не годився. Він розумів, що демон не поженеться за ним, а залишиться чекати в Тиндаярі, куди йому все одно доведеться повернутися, щоб дістатись до Лахліну. Тому Йорверт мусив прийняти бій у сподіванні, що супротивник не стане викликати підмогу. Підстави для таких сподівань були вагомі — цей демон не поступався іншим у своїй погорді і, либонь, вважав принизливою саму думку про те, що може не впоратись із жалюгідною людиною.

Наступні кілька хвилин вони обмінювались ударами. Йорверт бив слабше, але прицільніше й гостріше; не просто насилав на демона потоки темної енерґії, а розщеплював її на маґічні нитки і створював з них складні бойові плетива, які завдавали супротивникові чимало клопотів.

За лоґікою, демон мав би йти на зближення, оскільки ефективність маґії, яка спиралася виключно на голу силу, була дуже чутлива до відстані. Проте не робив цього, а тримав початкову дистанцію, навіть дозволив Йорвертові ще трохи відступити. Така обережність (якщо не сказати, боязкість) була досить симптоматичною, вона цілком узгоджувалася з усіма хроніками часів Мор Деораху, а також із відьомською тезою про те, що демони є найнижчою формою буття. Найнижчою в тому сенсі, що після своєї смерті вони вже ні в кого не перевтілюються і жодним іншим чином не продовжують свого існування, а їхні сутності, що колись були людськими душами, просто щезають, розчиняються в порожнечі за межами всіх світів. Тієї ж думки дотримувався й великий Ірдан аб Брін, який детально проаналізував цю теорію в своєму трактаті „Обтяжені Злом; деякі міркування щодо природи демонів“. Зокрема, він стверджував, що тільки цим можна пояснити, чому в четвертому сторіччі Китрайл відкликав усіх демонів до Ан Нувіну, а не наказав їм битися до кінця, щоб наостанку завдати людям якнайбільшої шкоди. На відміну від чудовиськ, для яких потрібна лише темна енерґія, трансформована в темну матерію, демони не можуть існувати без людських, нехай і пропащих, душ; а Китрайлові не до снаги їх створити, він лише живиться тими, що потрапляють під його владу.

— Ти дуже вправний, хробаче, — озвався демон. — Але я сильніший, витриваліший. Ти втомишся швидше за мене.

Йорверт це розумів. І починав боятися, що йому зрештою доведеться вийти на поверхню, а потім вишукати спосіб, як непоміченим повернутись у Тиндаяр і чимшвидше пробігти майже три тутешні милі до Лахліну, де Ан Нувін не зможе його дістати. Це вже було не просто припущення, це був ґрунтований на фактах висновок — бо інакше демон не став би ганятися за ним по всьому Абраду, а влаштував би засідку під Архарськими горами…

Минуло ще хвилин десять, а може, й усі двадцять. Йорвертові вдалося кілька разів досить досить дошкульно вжалити демона, а той поки не знаходив слабин у його захисті. Проте напруження потроху давалося взнаки, Йорверт помітив, що втрачає концентрацію, а це було дуже кепсько. Крім того, йому доводилося розпорошувати свою увагу, пильнувати весь довколишній простір, щоб не проґавити появи інших демонів. Коли ж він відчув чиєсь швидке наближення, то вирішив, що далі битися не має сенсу, і вже збирався був полишити Тиндаяр, аж раптом здаля долинув знайомий дівочий голос:

— Тримайтеся, лорде Йорверте!

Повз нього шугонула чорна блискавка і вразила демона потужним розрядом темної енерґії. Той не зміг блокувати такий сильний удар і похитнувся. Йорверт негайно скористався нагодою і став інтенсивніше бомбардувати його чарами, не забуваючи, втім, і про захист. Ще одна блискавка, надіслана вже з ближчої відстані, збила демона з ніг, але за мить він з лютим ревінням підхопився і стрибнув уперед, на Йорверта, в останній спробі виконати своє завдання й покарати відступника. Однак у верхній точці траєкторії стрибка його вразила третя блискавка й відкинула в протилежний бік.

„Вона як відьма,“ — подумав Йорверт. — „Ті теж полюбляють вергати блискавиці. Тільки не чорні…“

Гепнувшись додолу демон уже не підвівся. Темна матерія його тіла стала розпадатися, знову перетворюючись на темну енерґію, а кілька маґічних ударів, завданих Йорвертом для більшої певності, лише прискорили цей процес. Якщо вірити відьмам та Ірданові аб Бріну, цей демон пізнав істинну, остаточну смерть, після якої його дух відійшов у небуття…

Тендітна жіноча рука міцно вхопила Йорверта за лікоть.

— Ну, все. Забираймося звідси, поки інші не з’явилися.

Перш ніж він здобувся бодай на слово, Елвен підняла його разом із собою в повітря, і вони помчали на північний схід з такою карколомною швидкістю, що Йорвертові аж дух захопило.

— Дякую, пані! — гукнув він, намагаючись перекричати свист у вухах. — Ви нагодилися дуже вчасно. Без вас я б не впорався… А як ви дізнались?

— Сама не розумію. Просто відчула, що ви в небезпеці. Дуже чітко відчула, дуже гостро — і за цим відчуттям навіть змогла зорієнтуватись, у якому напрямку вас шукати… Ви вистежували Фейлана аб Мередида?

— Ще ні, але збирався. Згодом хотів зайти до Кіннана аб Мадоґа, обережно розпитати його, та спершу вирішив надіслати листа батькам.

— Ясно. Тепер це буде складніше, ніж досі. Схоже, Ворог оголосив на вас полювання.

— Схоже, що так…

Решту шляху вони подолали мовчки, бо розмовляти в таких умовах було важко. Йорверт пильно стежив за потоками темної енерґії, побоюючись нового нападу, проте в Тиндаярі все було спокійно. Китрайл не квапився надсилати по його душу ще одного демона.

Досягнувши Вельґінської затоки, що омивала середньо-західне узбережжя Лахліну, Елвен уповільнила політ, зупинилася, й обоє стали на ноги. Йорверт не міг бачити обличчя дівчини, але чув її рівне дихання і був украй вражений тим, що після такого швидкого й тривалого левітування вона нітрохи не втомилася. Сам би він зараз упав і ще б довго не зміг підвестися.