Первісна. У вирі пророцтв - Страница 58

Звичайно, в усіх великих містах, за винятком Ханґована, поборники залишалися господарями становища. Однак і там вони не почувались аж надто впевнено через численні конфлікти з князями, які починали вірити, що Імар не збирається просто підтоптати під себе Поборчу Раду, а справді зацікавлений у перерозподілі влади на користь вищої знаті. Крім того, в трьох князівствах, що межували з Архарськими горами, починав даватися взнаки й фактор чаклунсько-єретичного повстання. П’ять днів тому ґрупою чаклунів, які назвали себе соратниками Ейнара аб Дилана, було вбито старшого поборника в Касневиді, через два дні така ж доля спіткала начальника Делганського діоцезу, а вчора надійшло повідомлення з Бланаха, що тамтешній старший поборник лише дивом вижив після замаху, зате двом його заступникам та комендантові Бланахського діоцезу, що водночас керував і силами Конґреґації, кинутими на придушення „архарського бунту“, не так пощастило; власне, складалося враження, що в Бланаху головною ціллю нападників був якраз комендант. Можна було не сумніватися, що ці зухвалі й безкарні напади справили неабияке враження на місцеву шляхту, засвідчивши неспроможність поборників захистити від чаклунів навіть самих себе.

Проте Лаврайн міг усе зіпсувати. Особливо, якщо йому вистачить кебети не залишатись у Ханґовані, сховавшись під крильцем у Поборчої Ради, а поїхати у Бланах, де його зустрінуть, як свого лідера. Це місто перебувало під повним контролем Конґреґації, і минулого тижня тамтешній князь Ґройдел аб Олфид навіть мусив переїхати разом з родиною до одного зі своїх заміських маєтків, оскільки поборники чинили на нього сильний тиск, вимагаючи засудити останні дії короля.

Тож у Бланаху Лаврайн не матиме жодної конкуренції своєму впливові, і якщо досі місцеві урядники ще якось зважали на князівську владу, то тепер, отримавши на свою голову першого принца королівства, не матимуть іншого виходу, як цілком скоритись йому та поборникам. А найгіршим у такому сценарії було те, що Лаврайнова присутність там мимоволі пов’яже Імара з архарським повстанням, і будь-які дії повстанців, спрямовані проти сил Конґреґації на чолі з принцом, завдаватимуть шкоди й Імарові — бо все виглядатиме так, що чаклуни та єретики допомагають королю позбутися кузена-суперника…

Коли слідчий закінчив зі звітом і перейшов до рекомендацій щодо покарання ґвардійців, винних у злочинному недбальстві, до кабінету тихенько прослизнув королівський секретар Леолан аб Дахайн і поклав перед Імаром уже завізований канцлером указ. Король жестом наказав секретареві затриматися й урвав слідчого на півслові:

— Дякую, майстре Олвине. Ваші рекомендації передайте капітанові аб Ерхару, нехай він вирішує, які дисциплінарні заходи слід ужити. Ви вільні.

Слідчий устав зі стільця, вклонився й негайно вийшов з кабінету. А Імар запитав у майстра Леолана:

— Обід ще не принесли?

— За хвилину буде, государю. Тільки доведеться відіслати назад страви, призначені для леді Елвен. Вона просила переказати вам свої вибачення, що не зможе приєднатися до вас. Те доручення, яке ви їй дали, вимагає більше часу, ніж очікувалося.

Імар з незворушним виглядом кивнув. Насправді він не давав Елвен ніякого доручення, просто ще наприкінці минулого місяця запропонував дівчині в разі потреби прикриватися його іменем, щоб ніхто не відволікав її від чаклунських справ і не ставив зайвих питань про те, де вона була і що робила.

— Що ж, тоді пообідаю сам… Хоча ні, — передумав Імар, глянувши на щойно принесений указ. — Скажіть слугам, щоб не завертали на кухню страви леді Елвен. І негайно надішліть кого-небудь розшукати ґенерала аб Рордана. Я запрошую його розділити зі мною обід.

— Слухаюсь, государю.

Чекати довелося не хвилину, а цілих п’ять, поки камердинер запросив його до малої королівської їдальні, розташованої лише через одну кімнату від кабінету. Тепер Імар працював у своїх покоях, але не тому, що в урядовому крилі було холодніше й усе там нагадувало про ті недавні часи, коли він цілком залежав від Айвара аб Фердоха (хоч і це мало значення). Після того, як міністерства перебрали на себе повноваження, що раніше належали Священній Канцелярії, їхній штат став швидко зростати, тож Імар наказав звільнити для потреб уряду весь поверх під своїми покоями, куди перебралися міністри разом із заступниками та помічниками, а урядове крило залишилося в розпорядженні чиновників нижчого ранґу.

Коли Імар уже впорався з першою стравою і взявся до пирога, начиненого дичиною, нарешті прийшов Кайлем аб Рордан і вибачився за спізнення.

— Ні, це моя вина, — заперечив Імар. — Я надто пізно за вами надіслав. Прошу вас, сідайте, пригощайтеся.

— Дякую, государю.

Ґенерал улаштувався за столом, узяв серветку й зачекав, поки лакей накладе йому на тарілку смаженої телятини у грибному соусі й наповнить келиха червоним вином. Потім Імар наказав слузі відрізати для гостя шматок пирога і відіслав його геть, щоб вони залишились у їдальні вдвох.

— Лорде Кайлеме, спершу я хочу поговорити з вами не як з ґенералом і князем, а як з Лаврайновим дядьком.

Його співрозмовник нараз спохмурнів, поклав на тарілку виделку, якою щойно підчепив шматок м’яса, і трохи нервовим рухом пригладив своє густе темне волосся. У ньому не було видно жодної сивої нитки, попри те, що вже за три місяці ґенералові мало минути п’ятдесят років.

— Це дуже прикра й ганебна для всіх нас історія, государю. Я дуже сподівався, що Лаврайн таки схаменеться, але… Боюсь, він переступив ту межу, за якою вже неможливо сподіватися на королівське милосердя.