Первісна. У вирі пророцтв - Страница 57

— Що ж, досить відверто, — сказав Лаврайн і врешті вибрався зі свого кутка. Навіть підійшов до столу і з трохи гидливою допитливістю оглянув маґічний ліхтар, хоча торкнутись до нього так і не наважився. — Але я не збагну, чому ви обрали такий складний шлях. Куди легше просто вбити короля.

„Що правда, то правда,“ — подумки погодився з ним Фейлан. Він і сам цього не розумів. Проте був радий, що не отримав такого наказу, бо симпатизував намірам Імара вкоротити Конґреґації руки і в глибині душі щиро бажав йому успіху…

— Це виключено, принце. Мені й так буде непереливки, якщо стане відомо про мою діяльність на Лахліні. Та, зрештою, життям лахлінських ґвардійців ніхто особливо не перейматиметься. А от убити короля, пролити королівську кров… — Він похитав головою. — За це мене просто розіпнуть! Кожен король на Абраді жадатиме моєї смерті — не з теплих почуттів до Імара аб Ґалвина, а з їхньої королівської солідарності, з прагнення показати всім, що особа короля священна і кожен, хто зазіхне на неї, хоч чаклун, хоч звичайна людина, неодмінно заплатить за це життям.

— А за верховного поборника, — зненацька поцікавився Лаврайн, — вам нічого не буде?

Фейлан аж сторопів від несподіванки.

„Яка ж падлюка! Ще кілька хвилин тому його тіпало на думку про те, що він зв’язався з чаклуном, і ось тобі…“

— Ви вже даруйте, принце, але свої суперечності з верхівкою поборників вам доведеться залагоджувати самому. Нам, абрадським чаклунам, байдуже до того, який складеться баланс сил після усунення короля Імара з престолу. Головне, щоб Конґреґація зберегла свої теперішні позиції, а хто нею реально керуватиме, новий король чи Поборча Рада, нас не обходить. — Він підвівся з лави, витяг із сумки пакунок і поклав його на стіл. — Тут трохи їжі, на сніданок вистачить. Згодом я роздобуду ще харчів, а також коня й теплу одіж для подорожі. Проте наступні два дні вам доведеться просидіти в цій хатині й нікуди не потикатися.

Лаврайн з огидою глянув на смердючий сінник, але сперечатися не став.

— Так, ваша правда. Мені треба затаїтися, бо зараз довкола Ханґована нишпорять пошукові загони… А ви певні, що це надійне місце? Мене тут не знайдуть?

— Королівські війська точно не знайдуть. Як я вже говорив, ви далеченько від столиці. Зате до Бланаха лише п’ятнадцять миль у північно-східному напрямку.

— Ого! — вражено мовив принц. — І як… Авжеж, чари! Ви можете так швидко пересуватися? Літаєте?

— Серед усього іншого, вмію потроху левітувати.

— Не сказав би, що „потроху“. Це ж понад сто миль…

— От із цієї причини, — вів далі Фейлан, — вам треба затаїтися. Не знаю, чи гарний з вас вершник, та навіть найкращий з гінців на швидкому та витривалому коні не добереться сюди з Ханґована раніше, ніж за півтора дні. Я ж правильно вибрав місце, Бланах вас цілком влаштовує?

— Безперечно, — відповів Лаврайн. — Там зібрано значні сили поборників для придушення бунту в Архарських горах. До речі, його очолює чаклун.

Фейлан кивнув. Про бунт на чолі з чаклуном він теж довідався в Дінас Ірвані. Якби була його воля, знайшов би цього чаклуна й допоміг йому… На жаль, демон віддав чіткий наказ: визволити принца, забезпечити його всім необхідним, щоб він дістався до своїх прибічників, і більше ні в які справи на Лахліні не втручатися.

— Отже, вирішено. Щонайменше до завтрашнього вечора ви пробудете тут, потім вирушите до Бланаха. А я зараз відлучуся на двійко годин, розшукаю для вас гарного коня, одяг та припаси. І тоді ми попрощаємося.

Не чекаючи на відповідь, Фейлан вийшов з хатини, огорнув себе зігрівальними чарами і, грузнучи по коліна в снігу, подався до найближчих лісових хащів. Звичайно, він міг би поринути в Тиндаяр на очах у Лаврайна, але не став цього робити, бо інакше після повернення мусив би вигадувати якесь пояснення своєму наглому зникненню. Принц у жодному разі не повірив би словам про підземний світ, не захотів би обтяжувати свою совість усвідомленням того прикрого факту, що йому допоміг не просто чаклун, а чорний чаклун.

Хоч, схоже, із совістю в нього не густо.

Розділ XI

Який твій шлях

Новий королівський слідчий докладно й велемовно доповідав про результати дізнання, проведеного серед ґвардійців, причетних до нічних подій у Вежі Елдиґар, але Імар слухав неуважно. Йому було байдуже, яка саме муха вкусила двох вартових, що дозволили Лаврайнові вбити їх, мов безпорадних кошенят, і з якої причини решта охорони проґавила його втечу. Передовсім Імара займало питання, де тепер перебуває двоюрідний брат і що збирається робити. Проте це мав з’ясувати не теперішній слідчий, а попередній, нині — міністр права та справедливості. Вранці Ґарван аб Малах офіційно звернувся до короля з проханням звільнити його на один день від виконання урядових обов’язків, щоб він міг провести власне розслідування, задіявши для цього розгалужену мережу своїх інформаторів у столиці та в її околицях. Імар задовольнив його клопотання, і невдовзі Ґарван виїхав у місто сам-один, насилу відбившись від настійливих пропозицій капітана аб Ґвиртира надати йому охорону. А ще раніше палац залишив майстер Шовар — буцімто для того, щоб пройтися по аптеках та міському ринку й закупити трав та коренів для лікувальних настоянок.

Імара дуже турбували можливі наслідки Лаврайнової втечі. Досі ситуація в Ханґовані складалася на його користь, королівські війська контролювали майже все місто, а поборники з їхніми прихвоснями-проповідниками принишкли, налякані показовими стратами провокаторів, що підбурювали городян до бунту проти короля. Та й з провінцій надходили обнадійливі (порівняно з песимістичними Імаровими очікуваннями) звістки про те, що місцева шляхта тишком-нишком чинить поборникам спротив, а селяни, цілком зосереджені на виживанні під час лютої лахлінської зими, не квапляться масово хапатися за вила і йти на столицю для захисту Святої Віри від зазіхань з боку єретика-короля. Траплялися, втім, поодинокі спроби підняти народний бунт, але всі вони зазнавали невдачі — як правило, поміщики власними силами придушували місцеві заворушення, і лише в кількох випадках у події втручалась армія.