Первісна. У вирі пророцтв - Страница 149

149

Опинившись над найяскравішим скупченням вогнів, що непомильно вказували на Університет, Шимас пішов на зниження. Час від часу то тут, то там стрімко шмигали вгору чаклунські вогняні кулі, а досягши верхньої точки своєї траєкторії, вибухали й розсипалися на безліч різнобарвних жаринок. Поки їх було небагато — це лише вправлялися наймолодші й найнетерплячіші з чаклунів. На щастя, Шимас устиг повернутися ще до того, як усе небо над містом замиготить від феєрверків на честь останньої ночі в старому році і першої — в новому. Тоді б йому довелося приземлитися на північно-західній околиці й далі йти пішки.

Знайшовши Пророчу Вежу, Шимас скерував свій політ до неї, м’яко опустився на горішній майданчик і якусь хвилину простояв, насолоджуючись думкою, що він нарешті вдома. Так, саме ці осяяні вогнями червоні будівлі Університету були його справжньою домівкою. Шимаса ніколи не вабило повернутись у Данварські гори, серед яких минуло його дитинство, а туга за рідними минула ще в студентські роки. Звичайно, тепер, володіючи драконячим плащем, що в добру сотню разів скоротив для нього відстані, він якось викроїть час, злітає на південь Ґвеннеду, відвідає батька та матір, яким усі ці роки справно надсилав гроші, виконуючи свій священний синівський обов’язок, зустрінеться з братами й сестрами, яких пам’ятає ще малими, познайомиться з племінниками та племінницями, що їх узагалі ніколи не бачив… Але це потім, як випаде слушна нагода.

З люком не виникло жодних проблем — його зачарований замок розпізнав плетиво-ключ професора кафедри і слухняно відімкнувся. Шимас спустився залізною драбиною на сходовий майданчик горішнього поверху і трохи сторожко наблизився до дубових дверей з руною Таред. Минуло понад три місяці, аж сто тридцять два дні, відколи він востаннє ввійшов у ці двері і назад уже не вийшов, бо після Ярлахового нападу та втручання диннеші потрапив у Тір на х-Ейдал, звідки й почалася химерна мандрівка, яка зрештою привела Шимаса на Ініс на н-Драйґ, до його дивовижної знахідки…

Двері були трохи прочинені, а крізь вузеньку шпарину в коридор лилося світло. Шимас підняв був руку, щоб постукати, але останньої миті передумав, безшумно потяг на себе двері і скрадливо ввійшов до кабінету. Невисокий огрядний чоловік середнього віку, що сидів за столом, низько схиливши голову, не зрадив його сподівань — він так зосереджено водив по паперу чарівним пером, що геть не помітив появи гостя.

— Див у поміч, Пилібе, — з усмішкою промовив Шимас.

Професор аб Махавін аж підстрибнув з несподіванки і витріщився на нього очманілим поглядом.

— Шимасе, ти?.. Але… як… невже… Провалитись мені…

Він скочив на ноги, обігнув стіл, підтюпцем підбіг до Шимаса й міцно схопив його за руку, ніби прагнучи переконатися, що йому нічого не привиділося.

— Ти тут! Отакої!.. Це ж неймовірно! За два дні, лише за два дні…

— То ти знаєш, коли я вирушив?

— Атож, ми всі знаємо. Відьми вчора повідомили, що ти прибув до Івидону, перелетівши через море… Ні, я просто очам не вірю! — Він боязко торкнувся кінчиками пальців сріблясто-сірого плаща. — Це той самий? Я не відчуваю жодних чарів.

— Я також не відчуваю, — сказав Шимас. — Це ґвифінські чари, чаклуни їх не можуть бачити. Проте Івін вер Шінед твердить, що я ними керую. Думаю про те, що треба зробити, і вони мені коряться. Роблять саме так, як я й хочу.

Пиліб розгублено труснув головою.

— Ніколи не вірив ні в Ґвифін, ні в диннеші. Вважав це казочками для дітей та затурканих селян. Але… ти ж тут! Учора вранці був на Тір Мінегані — а сьогодні вже тут! За півтори тисячі миль… А ще й дракони. Диннеші-дракони… Це, Шимасе, перевертає всі наші уявлення про світ. Увесь останній тиждень ми ні про що інше не говоримо. Дискутуємо, сперечаємось, навіть сваримося. Хтось каже, що відьми все вигадали, а тобі просто голову заморочили. Та я ж тебе знаю — ти зовсім на та людина, яку можна задурити. І підспівувати відьомським побрехенькам ні за які скарби не станеш. Ти мені от що скажи… Ох! — раптом схаменувся Пиліб. — Який я нечема! Ти ж, мабуть, зголоднів з дороги. — Він притьмом кинувся до холодильної шафки, якої за Ярлаха тут не було, і став витягати з неї їжу. — Щойно прилетів, так? Приземлився нагорі?

— А як ти здогадався?

— Та це ж ясно. Якби ти йшов сюди пішки, тебе неодмінно б упізнали. І зараз уся вежа була б напхана студентами.

Пиліб поквапцем звільнив місце на столі, застелив його чистим папером і розклав на ньому печене та смажене м’ясо, три величенькі шматки сиру різних сортів, пироги, хліб, кремові тістечка та пляшку молока. Він полюбляв гарно попоїсти і ні від кого з цим не крився. Власне, з його комплекцією це й так було очевидно.

— Прошу, сідай, пригощайся. Чим багаті, тим і раді.

Обоє взялися до їжі, і Шимас став розповідати про свої пригоди. Говорив чисту правду, бо більше не бачив сенсу приховувати свою сутичку з Ярлахом. Тепер чорні так і так захочуть йому помститися — це ж він убив Кіннана аб Мадоґа, а потім ще й допоміг Ейрін вер Ґледіс відбитися від пекельних почвар.

Лише в одному Шимас відступився від істини — за його словами, прибувши до Евраха, він з’ясував, що буквально напередодні Ріана вер Шонаґ самостійно розгадала Пророцтво про Першу. На це Пиліб недбало зауважив:

— Коли невідворотне пророцтво здійснилося, його може витлумачити кожен, хто бодай трохи тямить у передбаченнях. Відьми мали тут перевагу, бо знали більше, ніж ми. А леді Ріана просто виявилася кмітливішою за решту відьом. Це, по суті, її єдина заслуга. З твоїм досягненням не порівняти.

149