Первісна. У вирі пророцтв - Страница 137

К оглавлению

137

— Не знаєте, котра зараз година?

Професор сягнув рукою під плащ і видобув із нагрудної кишені годинника на срібному ланцюжку.

— Чверть на дев’яту, леді Ейрін. Давно ви тут?

— Ще з другої.

Ріана захоплено глянула на неї:

— Неймовірно! І весь цей час ти билася з почварами?

— Довелося. Просто не мала іншого вибору — інакше б вони затягли мене в Ан Нувін… Дякую тобі, сестро. І вам також, професоре. Без вас я б загинула. І це в кращому разі… А як ви мене знайшли?

— Ми тебе не шукали, — відповіла Ріана. — Навіть гадки не мали, що ти втрапила в таку халепу. Просто хотіли перебратися на інший острів, щоб відвести удар від моряків… Ти ж чула, що наш корабель затонув? Я написала про це ще о першій.

— Ні, про це я нічого не чула. Мабуть, тоді вже не була в Тах Ерахойді. Після ранкового уроку швидко пообідала й пішла до… А що трапилося?

— Напад демонів. Загалом, це довга історія. Головне в ній те, що ми з професором вирішили перейти через Тиндаяр на Ініс Ахройд і там зачекати на корабель із сестрою Меврид. Але так легко впоралися з демонами й чудовиськами, що я запропонувала відразу вирушити до Тір Мінегану. Отож це просто щаслива випадковість.

— А я так не думаю, — озвався професор. — Гадаю, це остаточне здійснення пророцтва. Навіть не гадаю, а певен.

— Що?! — вигукнула Ейрін. — Знову пророцтво?

Шимас аб Нейван ствердно кивнув:

— Так, пані. Це вже друге пророцтво, що стосується вас… А вірніше, третє — бо ж було ще й видіння юної чаклунки, яка попередила вас про напад чорних на Іхелдиройдському тракті. І я зовсім не здивуюсь, коли таких пророцтв виявиться більше. Разом з нами на Ініс на н-Драйґ прибуло двоє чаклунів з Арранських островів — Дарах та Інґріг. Вони послухались місцеву провидицю, яка наворожила їм, що без цього станеться велика біда. Спершу ми з леді Ріаною думали, що їхня місія полягала в порятунку Колвина — єдиного впокореного чорного з доступом до Тиндаяру. Потім погодилися на тому, що вони мали допомогти вцілілим після кораблетрощі морякам. А тепер я збагнув, до чого насправді все йшло. Якби не Дарах та Інґріг, ми б мусили залишитись на острові й не опинилися б тут у належний час.

— Отакої! — похитала головою Ріана. — Я про це не подумала.

А Ейрін полегшено зітхнула. Отже, на хибно витлумачене пророцтво, яке мало не коштувало їй життя, знайшлося інше пророцтво — рятівне для неї. З цього приводу сестра Аверлін могла б сказати, що світ завжди прагне до рівноваги. Чи, може, ще скаже, коли про все дізнається…

— Судячи з того, що ви дісталися сюди, — промовила Ейрін, — Колвин усе-таки зберіг здатність орієнтуватися в Тиндаярі. Сподіваюсь, він зможе відшукати годяще місце для виходу, щоб ми нічого не зруйнували.

— Він не зможе, зате я знайду, — сказала Ріана. — Зараз ми під океаном, треба трохи далі на північ. Правда, через почвар ми могли відхилитися, та це не біда. У крайньому разі, подамося на схід, до Абраду, і за формою узбережжя визначимо наше розташування. Далі знайдемо Карфирдін, він майже на одній широті з Абервеном, і відміряємо від нього двісті дев’яносто миль на захід.

Поки вона це говорила, Ейрін дивилась на неї широко розплющеними очима.

— То ти орієнтуєшся в Тиндаярі?!

— Так, трохи орієнтуюсь. Хоч далеко не досконало, широту та довготу визначати не можу, але знаю сторони світу й відчуваю рельєф земної поверхні.

— Завдяки мечу? — здогадалась Ейрін.

— Атож. Дуже корисна знахідка… чи то подарунок — не знаю, як його назвати. Коли виберемось, я все тобі розповім. А тепер ходімо.

Вона розвернулась і впевнено рушила вперед. Ейрін пішла за нею і кроків через десять помітила аркуш паперу з пророцтвом, який лежав лише трохи лівіше від обраного Ріаною напрямку.

— Тут Східна бухта. Абервен на заході, але він нам не потрібен. Ми ж не хочемо здійняти тривогу й поставити на вуха все місто. Гадаю, згодиться погодна станція. Її околиці я добре знаю. Вони безлюдні, там немає ні будівель, ні великих дерев.

Ріана повільно пройшла ще кілька кроків, вдивляючись у темряву над собою, відтак зупинилася і стала тупцювати майже на одному місці, лише трохи соваючись то в один, то в інший бік.

А Ейрін тим часом підійшла до аркуша, який виявився на диво неушкодженим, хоч по ньому, мабуть, потопталося чимало потвор. Після коротких вагань вона підібрала його, попередньо очистивши чарами, і повернулась до своїх супутників.

Ріана нарешті зорієнтувалася, скерувала вістря меча вгору, і з нього вихопився потужний білий промінь. Ейрін квапливо відвела погляд, бо її й досі поривало детально розбиратись у всіх нових плетивах, вишуковуючи в них знайомі елементи. А зараз вона почувалася надто слабкою, щоб зазирати до своєї „книги заклять“.

Шимас аб Нейван зацікавлено дивився на аркуш у її руці. Схоже, він належав до того типу людей, які не могли пройти повз жодне написане слово, не прочитавши його.

— Знайшли щось цінне?

— Гадаю, що так. Тобто, не знайшла, а повернула. До речі, це якраз із вашої парафії. — Ейрін простягнула йому аркуш. — Тут пророцтво, через яке одна чорна чаклунка закинула мене в Тиндаяр. І вона щиро вірила, що цим рятує світ.

Професор узяв у неї аркуш і почав читати. Ріана не звертала на них уваги, цілком зосередившись на прокладанні тунелю. А Ейрін обережно стала вивчати чари, що з ніг до голови огортали чаклуна. Це було цілком безпечне заняття, бо вони виявилися абсолютно незнайомими й не викликали в неї жодних асоціацій. Вона взагалі не уявляла, як їх можна відтворити. Єдино їй вдалося з’ясувати, що ці чари не належать самому професорові, а виходять від його сріблясто-сірого плаща із золотою застібкою у вигляді восьмикутної зірки.

137