Первісна. У вирі пророцтв - Страница 66

— То, виходить, ви просто не помітили небезпечного релікту під час Ґвениних іспитів?

— Звичайно, не помітила. Інакше вказала б леді Лін на її помилку.

— І таким чином, — зауважила Ейрін, — самі того не підозрюючи, втрутилися б у власне пророцтво.

— Аж ніяк, — рішуче заперечила Ґлиніш. — Теорія передбачень стверджує, що в таких ситуаціях на здійснення пророцтва мають вплив лише усвідомлені вчинки. А я не знала, що той релікт міг позбавити леді Ґвен Іскри. І якби звернула на нього увагу, то діяла б у цілковитій упевненості, що просто відвертаю загрозу її життю. Пророцтво, найімовірніше, залишилося б чинним і спрацювало б на якійсь іншій молодій відьмі, вже не в результаті нещасного випадку, а з її власної волі… або ж із її власної дурості. — Вона помовчала, дивлячись повз Ейрін зажуреним поглядом. — Ця думка досі не дає мені спокою. Якби я була трохи уважніша, якби помітила той клятий релікт… Хоч, може, все так і мало статися. Може, якраз пророцтво засліпило нам з леді Лін очі, не дозволило побачити те, на що за звичайних обставин ми просто не могли не звернути уваги. Може, це справді була доля…

Розділ XIII

Темна матерія

Довкола Йорверта з Ківаном вирував і біснувався людський натовп. Звідусіль чулися вигуки: „Слава поборникам!“ — „Смерть королю!“ — „Хай живе Лаврайн!“ — і сипалася традиційні прокльони на адресу єретиків, чаклунів та відьом. На високому притворі собору Святого Падара стояв сімнадцятирічний юнак у строгому і водночас розкішному костюмі з дорогого сукна, теплому плащі, підбитому горностаєм, шкіряних чоботях та пухнастій шапці з хутра куниці. Простолюд, який невпинно стікався на площу з усіх кінців міста, був би й радий задушити його в своїх палких обіймах, але цьому перешкоджали суворі чоловіки в червоних мундирах Конґреґації. Поборники оточили з усіх боків сходи до собору, надійно відгородивши від народу його кумира — принца Лаврайна аб Броґана, мученика за Святу Віру, єдиного з усіх вельмож, хто наважився відкрито засудити дії короля-відступника. Через це він потрапив за ґрати, але два дні тому з Дивовою поміччю зумів звільнитися й сьогодні вранці прибув до Бланаха, де мешкали побожні та доброчесні люди…

— Його так легко вбити, — тихесенько, одними лише губами прошепотів Ківан, проте Йорверт розчув його й непомітно штурхнув ліктем у бік.

— Припни язика, — промовив так само пошепки.

Утім, ідея була спокуслива. Якби не чіткий наказ, отриманий від Елвен, Йорверт не вагався б ані секунди — наслав би на Лаврайна які-небудь смертельні чари, і ніхто б із присутніх не збагнув, звідки було завдано удару. Проте Елвен не хотіла загострювати ситуацію й давати поборникам найменші підстави для звинувачення короля у змові з чаклунами. Сам Йорверт вважав таку обережність марною й невиправданою. Він був певен, що тепер, коли до поборників приєднався Лаврайн, вони остаточно відмовляться від планів упокорити Імара, а поведуть боротьбу на його знищення, тому не забаряться приписати йому всі смертні гріхи — і на почесному першому місці в цьому переліку фіґуруватиме сприяння чаклунам. Їм буде байдуже, чи мають вони вагомі підстави для таких тверджень, бо народ не вимагатиме від них ніяких доказів, а беззастережно повірить кожному їхньому слову…

— Хто тут каже про короля? — вигукнув Лаврайн, кинувши гострий погляд у натовп, який від цього миттю принишк. — Хіба можна називати королем людину, що паплюжить Святу Віру? Ні, і ще раз ні! Це просто блюзнірство!

Народ схвально загомонів, а молодий принц, витримавши паузу, продовжив:

— Так, блюзнірство! Єретик не має права сидіти на лахлінському троні й керувати нашою благословенною країною. З тієї самої миті, як Імар аб Ґалвин зазіхнув на законні повноваження Конґреґації Святої Віри, як повернув зброю проти людей, що боронять нас від прислужників Китрайла, він перестав бути королем. Тепер він просто єретик та бунтівник, нічим не кращий за тих, що зараз ховаються в горах, і так само, як вони, має постати перед Трибуналом Святої Віри. Священна Канцелярія ще два тижні тому мусила видати ордер на його арешт, а Поборча Рада — ухвалити рішення про його усунення з престолу. Але вони цього не зробили. Чому, питається? Та тому, що відірвалися від народу, забули про свій обов’язок, заплуталися в політичних інтриґах. Намагаються домовитись із віровідступником, замість суворо покарати його!

— Ганьба їм! — гукнув хтось у натовпі. Йорверт не мав жодних сумнівів, що цей „голос із народу“ був наперед інспірований самим Лаврайном.

— Атож, ганьба, — погодився принц. — Не самій Поборчій Раді, не Священній Канцелярії, а людям, які там сидять. Ганьба тим, хто потурає ворогам Святої Віри!

Натовп на площі, попервах невпевнено, але що далі, то завзятіше, став скандувати: „Ганьба! Ганьба!“

Йорверт уважно стежив за реакцією місцевих керівників Конґреґації, що супроводжували Лаврайна. Вони були похмурі й зосереджені, одначе в їхній поведінці не відчувалося протесту проти принцових слів. Щоправда, залишалося нез’ясованим ставлення до цього старшого поборника Бланаха, Ідира аб Трагаярна, який ще не оклигав від поранень, завданих йому три дні тому, коли Йорверт убив коменданта тутешнього діоцезу. Та, зрештою, це не мало вирішального значення. Головне, що й народ, і рядові поборники сприйняли Лаврайнову появу, як благословення Небес. Місцеве духівництво, схоже, дотримувалося такої ж думки, оскільки на притворі, разом з принцом та поборниками, стояло троє чільних проповідників міста, що з такої нагоди повдягали святкові ряси. А один з них, гладкий настоятель собору Святого Падара, навіть схвально кивав, коли Лаврайн таврував Поборчу Раду та Священну Канцелярію за їхню беззубу позицію.