Первісна. У вирі пророцтв - Страница 47


К оглавлению

47

У пророцтві йшлося про те, що ще за життя нинішнього покоління земний світ знову заполонять орди демонів і чудовиськ, а люди, не послухавшись закликів відьом та чаклунів, стануть ревно молити Небеса про допомогу. І Небеса дослухаються до їхніх молитов — на землю зійде військо диннеші, й розпочнеться Битва Останнього Дня, в полум’ї якої згорить увесь світ.

На щастя, це жахливе пророцтво не було невідворотним і мало розгалуження, яке сходилося на самій провидиці. Вона могла відвернути кінець світу, віддавши Темряві дві невинні душі — спершу свою власну, а згодом іще одну, на яку вкаже їй доля.

Ґлиніш нікому не розповіла про своє пророцтво, ні в кого не стала питати поради, бо розуміла, що ніхто їй не допоможе, що таке важке й болісне рішення вона має прийняти самостійно. Після кількамісячних вагань і болісних роздумів юна чаклунка врешті наважилася на першу жертву і прирекла свою душу на вічне прокляття, віддавшись під владу Китрайла. А через чотирнадцять років, коли надійшла звістка про сутичку на Іхелдиройдському тракті і про Первісну Іскру в нової відьми, Ейрін вер Ґледіс, вона збагнула, що це і є друга жертва, потрібна для порятунку світу…

Розділ VIII

Одне непевне ворожіння

— Ви навіть не уявляєте, пані, які ми раді вашому візитові, — говорив молодий Фарґал аб Мервин, князь Енлійський, супроводжуючи Ріану та Шимаса до розцяцькованої карети, що стояла перед причалом. — Відьми такі рідкісні гості на нашому маленькому острові, що мимоволі ми почуваємося частиною Південного Абраду, хоч перебуваємо під протекторатом Катерлаху, офіційно належимо до конфесійної юрисдикції Північної Ради, а чимало наших мешканців дотримуються мінеганського вчення.

— Мені дуже шкода, ваша світлосте, — чемно відповіла Ріана, — та тут нічого не вдієш. Нас-бо лише чотири сотні, а світ великий. Зрештою, ми буваємо у вас частіше, ніж на більшості островів. Ініс Енлі лежить на півдорозі від Тір Мінегану до Ініс на н-Драйґу, який наші сестри реґулярно відвідують. Принаймні щороку, а то й двічі на рік.

— Переважно мінеганські кораблі проходять східніше від Енлі й роблять зупинку на Інісойд Гайделах, — зауважив князь. — А втім, я не скаржуся, просто констатую наявний факт. Сподіваюсь, ви пробудете в нас бодай кілька днів?

— Чотири дні, це точно. Може, навіть п’ять або шість. Ми пливли досить швидко, і наш капітан вважає, що вітрилам треба трохи відпочити. А я його не кваплю.

На ці слова Шимас машинально кивнув, із насолодою крокуючи по твердій, нерухомій землі. Відколи вони вийшли в море, Ріана щодня, з ранку до самого вечора, прикликала для „Шерен Ейнарах“ потужний ходовий вітер, завдяки якому вони подолали дві тисячі миль від Вантайна до Ініс Енлі лише за тринадцять діб. Певна річ, таку швидку подорож супроводжувала безупинна хитавиця, від якої Шимас почувався вкрай некомфортно. Добре хоч його не нудило.

Як люб’язний господар, енлійський князь спершу пропустив до карети обох гостей. Шимас якусь мить вагався, де йому сісти, та зрештою вмостився поруч із Ріаною, розваживши, що Фарґал аб Мервин захоче сидіти навпроти неї. Забравшись слідом, князь гукнув кучерові, і карета рушила з місця. Шимас кинув крізь бічне віконце останній погляд на їхній корабель, із трюмів якого вже почали вивантажувати великі лантухи, набиті гречкою та пшеничним зерном. У цій роботі брав участь і Колвин аб Девлах, що отримав від Ріани наказ залишатися на „Шерен“. За час подорожі впокорений чорний потоваришував з моряками, які ставилися до нього загалом приязно, хоч іноді й кепкували з пришелепуватого відьминого слуги. Колвин сприймав їхні кпини з притаманною йому добродушністю (дарма що насправді душі не мав) і сміявся разом з іншими. Складалося враження, що його нічим не можна образити.

Лорд Фарґал увічливо поцікавився, як проходить плавання, а отримавши від Ріани запевнення, що все гаразд, промовив:

— До нас лише вчора надійшла звістка про хворобу нашого верховного сюзерена, короля Енгаса. Отакі ми відірвані від світу. Сподіваюсь, за цей час уже все минулося? Він одужав?

Ріана заперечно похитала головою:

— На жаль, мушу засмутити вашу світлість. Енгас аб Брайт помер майже два тижні тому, тридцять другого гедрева, напередодні нашого відплиття.

Молодий князь скрушно зітхнув.

— На все воля Великого Дива. Нехай Він дарує його душі гідне переродження… А Рада Лордів ще не визначилася з наступним королем?

— Вона досі не зібралася, — відповіла Ріана. — Боротьба обіцяє бути дуже важкою й тривалою.

— І хто зараз реґент? Ґраф Карвадонський? Чи король усе-таки призначив свого старшого сина, лорда Кивіна?

— Ні, він призначив реґентом леді Ґвенет вер Меган, нашу сестру-відьмачку.

Фарґал аб Мервин приголомшено втупився в Ріану й аж рота роззявив від подиву. Проте досить швидко опанував себе й кивнув.

— Так-так, розумію. Це несподівано, але… Навіть до нашого острова вже дійшли чутки про відьмака, лорда Бренана аб Ґрифида, про його наречену, леді Ґвенет, і про плани вашого Сестринства зробити їх королем та королевою Катерлаху. Але я не очікував, що король Енгас із цим погодиться.

— Йому довелося погодитись, — сказала Ріана. — Останнім часом великої сили набрав лорд Фінвар аб Дайхі, який фактично позбавив лорда Авлайда аб Калваха шансів, тож король мусив переступити через свою упередженість до Відьомського Сестринства. Він завжди ставив державні інтереси над особистими симпатіями та антипатіями.

— Що ж, ясно, — сказав князь, — велика політика. Ми на Ініс Енлі в неї не граємося, для нас головне, щоб Катерлах і далі залишався сильною державою, спроможною виконувати свої обов’язки метрополії. Минулого разу, поки Енгас аб Брайт і Фіннаган аб Кохран змагалися за королівську корону, ейдальці захопили Лаврадири. Відтоді вони гострять зуби на наш маленький острів, а нещодавно почали надходити тривожні сиґнали, що старий герцоґ Рувінський, окрилений тим, що його внучка, леді Ейрін, виявилася відьмою, замислив чергове завоювання, тільки ще не визначився, куди саме простягти свої загребущі руки.

47