Первісна. У вирі пророцтв - Страница 28

— Сподіваюсь, ви маєте рацію, ґенерале. Дуже на це сподіваюсь.

— Не сподівайтесь, а просто знайте, государю. Армія завжди служила і завжди служитиме королю.

Вони саме збиралися вирушати, коли прибули два гусарські взводи, що їх ґенерал аб Рордан викликав зі східного передмістя. Імар коротко переговорив з обома лейтенантами, які були до краю обурені зухвалим убивством капітана аб Шіґира і щиро шкодували, що не встигли на з’ясування стосунків з поборниками. Вони рішуче запевнили, що для них не існує вищої влади за королівську, і мало не пересварилися між собою за право залишитися під командуванням нового коменданта, оскільки було очевидно, що поборники передовсім спробують повернути собі контроль над портом. Зрештою, Імар залишив їх обох, відібравши з кожного взводу по десятку гусарів, щоб зміцнити ґвардійський загін і посилити охорону полонених, серед яких був і затриманий Фергасом аб Ґвиртиром шпигун поборників.

За цей час звістка про сутичку в порту вже встигла облетіти добру половину міста, і на всьому зворотному шляху на узбіччях вулиць, якими вони їхали, юрмилися городяни. Не чулося жодного вітального вигуку на адресу короля — як, утім, і прокльонів. Люди проводжали загін похмурими, стривоженими поглядами і, либонь, думали про те, яких лих завдасть їм це протистояння. Може, вони й були фанатично віддані своїй дурній Святій Вірі, але водночас не мали великих ілюзій щодо методів Конґреґації, тому дуже боялися, що поборники, не в змозі дотягтися до короля та його прибічників, відіграватимуться на простому народові…

Ґенерал аб Рордан наполіг, щоб Імар їхав посередині колони, під пильним наглядом ґвардійців, а сам разом з Фергасом аб Ґвиртиром став на чолі загону. Проте невдовзі король покликав до себе лейтенанта й почав розпитувати його про подорож до Кередіґону.

Фергас відповідав стисло, але змістовно, по-військовому чітко і ясно, та коли мова заходила про відьмачих кузин, ставав надзвичайно обережним, ретельно зважував кожне слово. Дуже скоро Імар збагнув, що він чогось недоговорює, і причиною такої потаємності, вочевидь, була присутність Ґарвана аб Малаха, який їхав поруч із ними.

— Лейтенанте, — сказав тоді Імар. — Можете вільно говорити при майстрові Ґарвані. Я йому цілком довіряю — так само, як і вам.

Після коротких вагань Фергас аб Ґвиртир ствердно кивнув:

— Так, государю. Якщо ви довіряєте майстрові, то я тим більше не маю причин для недовіри. На кораблі дівчата, довідавшись, що їх везуть на Абрад, влаштували справжню істерику. Репетували, заливалися слізьми, благали повернути їх на берег, і всю ніч перед відплиттям я не спав, мусив стерегти їхню каюту, щоб вони не утнули якоїсь дурниці.

— Бідолашні задурені діти, — зітхнув Імар. — Навіть смерть рідних нічого їх не навчила.

— Вони не знали про вирок, государю. Поборники обіцяли, що помилують усіх за щиросерде зізнання й каяття, а в мене попервах просто язик не повертався сказати їм правду. Лише наступного ранку, коли ми вийшли в море… — Лейтенант трохи помовчав. — Мабуть, я повівся з ними надто жорстоко. Варто було підготувати їх, якось пом’якшити цей удар… але вони мене розлютили. Вихвалялися тим, що вберегли всю родину від вічного прокляття, завадивши батькам зрадити Святу Віру.

Імар не зміг стримати стогін.

— О ні! Цього бути не може…

— На жаль, так і було, государю. Їхні батьки, отримавши небожевого листа, майже не вагалися. Визнали, що не мають іншого вибору, крім утечі на Абрад. Навіть виявили неабияку обачність, вирішили розповісти про все лише старшому синові, а всім меншим сказати, що їдуть погостювати до далеких родичів на Ініс Клиґан. Їхнього старшого саме не було в місті, він мав повернутися лише надвечір, тому батьки не знищили листа, а сховали його під підлогою. І все могло б скластися, якби цю розмову не підслухали Марвен і Ґрайне.

— Вони побігли до поборників?

— Атож. Були певні, що відьомські чари в листі заморочили батькам голови. Щиро хотіли їм допомогти.

— Клята країна, нещасний народ, — пригнічено мовив король. — Народ, що цілком заслуговує на таку бузувірську владу… Майстре Ґарване, — глянув він на слідчого. — Ви ж мусили це знати. Чому не сказали мені?

— Я сказав вам те, що вважав правдою, государю, — відповів Ґарван аб Малах, відкрито дивлячись йому в очі. — У матеріалах справи не було жодного слова про це, а всю заслугу у викритті „відьомської змови“ приписав собі старший поборник Дервеґського діоцезу. Як і ви, я був певен, що тітка та дядько Бренана аб Ґрифида самі принесли листа.

— А виявилося, що їх зрадили власні доньки, — скрушно резюмував Імар. — Коли-небудь вони подорослішають, усвідомлять, що накоїли, і вжахнуться.

— Вже усвідомили, — сказав Фергас. — І вжахнулися. Загалом, вони славні дівчатка, просто, як ви й говорили, задурені. Хоч і не такі задурені, аби й далі вважати, що вчинили правильно, прирікши на смерть усіх рідних.

— І мабуть, — припустив Імар, — щоб полегшити почуття провини, стали звинувачувати кузена-відьмака. Мовляв, якби не його лист, усе було б добре.

— Старша, Марвен, так і робила. А Ґрайне наступні два дні майже не розмовляла. І постійно плакала — тихо-тихесенько, але так гірко, що в мене аж серце розривалося… — Кілька секунд лейтенант вагався, та все ж продовжив: — Коли вони трохи вгамувались, я їм пояснив, що їхній двоюрідний брат нікому не бажав зла. Навпаки, намагався врятувати їх, і саме тому написав листа. Також я розповів про плани поборників улаштувати для нього пастку і про те, як ви ризикували, звільнивши їх від каторги… Я розумію, государю, що цим перевищив свої повноваження. Але мені видавалося правильним надіслати через дівчат сиґнал Бренанові аб Ґрифиду, що вас ніяк не можна звинувачувати в смерті його тітки та інших рідних. Навіть навпаки — він має бути вдячний вам за порятунок Марвен і Ґрайне.