Первісна. У вирі пророцтв - Страница 24


К оглавлению

24

— То професор аб Нейван досі з Ріаною? Вони разом пливуть на Ініс на н-Драйґ?

— Виходить, що так.

— Певно, теж захотів подивитися на драконячі кістки, — озвалась Фіннела.

— Та мабуть, — невпевнено мовила Івін. — А можливо, за цією експедицією криється щось більше. Проста розважальна прогулянка на сім тисяч миль якось не узгоджується з усім тим, що я чула про Шимаса аб Нейвана. До такої подорожі його могло підштовхнути лише щось серйозне, надзвичайно важливе…

Розділ IV

Війна починається

Люди на вулиці, ще здаля зачувши стукіт численних підков та вигуки ґвардійців, квапливо відходили на узбіччя, тож просуванню королівського загону нічого не заважало. Ну, хіба що слизька дорога — після вчорашньої короткої відлиги сьогодні вночі знову вдарив мороз, і вулиці Ханґована вкрила підступна ожеледиця. Втім, коні були звичні до таких умов, ще й мали на підковах гострі та міцні шипи, тому впевнено несли своїх вершників, а заразом робили добру справу для городян, розбиваючи копитами крижану шкарлупу на бруківці.

Імар їхав на чолі семи десятків ґвардійців, разом з ґенералом Кайлемом аб Рорданом, капітаном королівської роти Ронаном аб Шіґиром, а також королівським слідчим Ґарваном аб Малахом, який опинився серед них ніби ненароком — просто потрапив Імарові на очі, і той наказав йому їхати з ним. Насправді ж Ґарван, зачувши про події в порту, сам підлаштував цю випадкову зустріч, звільнивши короля від необхідності спеціально викликати його. Ще минулого тижня Імар дав Елвен обіцянку не залишати Кайр Ґвалхал без неї, майстра Шовара або Ґарвана, і за наявних обставин саме Ґарванова присутність у його оточенні видавалася цілком лоґічною і не мала викликати ні найменшого подиву.

Нарешті вулиця вихлюпнулася на припортову площу, вщерть заповнену людьми. Принаймні, так було з боку міста — а що ближче до набережної, то рідшав натовп. Попри свою допитливість і жагу до гострих відчуттів, ханґованці цінували власне життя, тому воліли триматися на безпечній відстані від озброєних чоловіків у червоних мундирах Конґреґації Святої Віри, що широким півколом оточили один з головних причалів. Їх було щонайменше півтори сотні, а то й усі дві.

До причалу було пришвартовано великий трищогловий фреґат „Ан Невеґлах“, над яким майорів біло-блакитний прапор Королівського Флоту. Вздовж борту корабля вишикувалися вояки в темно-синіх бушлатах; вони тримали рушниці, скеровані в бік червономундирників. З відчинених гарматних люків зловісно визирали чорні чавунні дула, і Імар не мав жодного сумніву, що гармати заряджено й біля них чатують каноніри, готові за першою ж командою відкрити вогонь.

А трохи далі по набережній стояло ще зо два десятки військових моряків — очевидно, з іншого корабля, що якраз перебував у порту. Досі вони не знали, як їм учинити — чи то піти геть, щоб не зв’язуватися з поборниками, чи все-таки підтримати своїх товаришів по службі. Поява колони вершників у зелених ґвардійських одностроях поклала край їхнім ваганням, а розгледівши серед новоприбулих короля з лордом-командувачем, вони відкинули останні сумніви й також націлили зброю на поборників.

Ще на минулому тижні, того знаменного дня, двадцять четвертого гедрева, коли з’ясувалося, що під боком у Імара мешкає троє чаклунів, Ґарван, серед іншого, розповів йому про таємне розпорядження Священної Канцелярії посилити нагляд за ханґованським портом і негайно заарештувати Фергаса аб Ґвиртира, щойно той ступить на лахлінську землю. У відповідь Імар віддав флотові наказ зустрічати в морі всі торгівельні кораблі з Абраду, перехопити лейтенанта, коли він повертатиметься додому, і забезпечити йому надійний захист аж до прибуття до королівського палацу.

Імар був певен, що це зупинить поборників, проте, як виявилося, переоцінив поміркованість Айвара аб Фердоха, чиє ображене самолюбство вимагало хоч невеликого реваншу за свою поразку в справі з відьмачими кузинами. Він відчайдушно прагнув відігратися — бодай на лейтенантові аб Ґвиртирі, який за королівським наказом забрав у нього дівчат і відвіз їх до відьом…

— А цих покручів ще більше, ніж нам доповідали, — зауважив ґенерал аб Рордан. — Мабуть, встигли підтягти додаткові сили. Треба було взяти з собою всю роту.

— Нічого, — сказав Імар. — Сподіваюсь, до сутички не дійде. А якщо впиратимуться, просто зачекаємо на підкріплення.

Коли надійшла звістка про це протистояння, ґенерал негайно відрядив на східну околицю міста, де було дислоковано найближчий армійський полк, кур’єра з наказом якнайшвидше надіслати до порту два кінні взводи й роту піхотинців. Хоч на останніх Імар не дуже розраховував — і не лише тому, що вони мали прибути ще нескоро, а й через те, що, на відміну від ґвардії та гусарських полків, укомплектованих переважно зі шляхти, в піхоті служили головно вихідці з нижчих верств суспільства. Утім, і майже всі військові моряки, за винятком офіцерів, належали до простолюду, проте вони почували себе окремою кастою, їм був притаманний вільних дух морських просторів, де не знаходилося місця для поборників з їхніми трибуналами та вогнищами. Час від часу керівництво Конґреґації намагалося виправити цю прикру для себе ситуацію, призначало на військові кораблі своїх офіційних представників, але вони з підозрілою реґулярністю гинули від різних нещасних випадків. Та й таємні інформатори довго не жили — море їх швидко вбивало.

При наближенні ґвардійського загону від поборників відокремилася ґрупа з десятка осіб і рушила назустріч. Серед них вирізнялося двоє офіцерів з високими ранґовими відзнаками. Їх обох Імар добре знав — один з них, старший за віком, але молодший за званням, перший центуріон Герлейґ аб Дуван, був начальником ханґованського порту (на Лахліні всі морські порти належали до юрисдикції поборників), а інший, леґат Мелан аб Торкіл, очолював комендатуру Ханґованського діоцезу Конґреґації Святої Віри. Це була найвища посада, яку міг обіймати поборник, не посвячений у духовний сан; а вже керівники всіх реґіональних діоцезів і члени Поборчої Ради, включно з верховним поборником, водночас були проповідниками.

24