Первісна. У вирі пророцтв - Страница 131

131

Протягом останнього тижня, коли вже було визначено день здійснення пророцтва, вона багато розмірковувала над тим, як їй жити далі. І серед інших варіантів спадала думка про лахлінських чаклунів-повстанців. Видавалася дуже заманливою ідея приєднатися до них, переконати їх не квапитися з утечею на Абрад, а допомогти королю Імару в його боротьбі з Конґреґацією. Тільки Ґлиніш боялася, що ті чаклуни не захочуть мати справи з нею, прислужницею Темряви, ба навіть злякаються й розбіжаться, і їхнє повстання захлинеться. Але тепер, у світлі нових фактів, ситуація докорінним чином змінилася. Саме там, на Лахліні, є люди, з якими вона може знайти спільну мову, які здатні прийняти її справжню, без прикрас — чорну чаклунку, що зреклась Ан Нувіну…

Фейлан також зупинився.

— На жаль, це правда, колеґо Ґлиніш. Я розумію, як ви шоковані, нам з вами важко уявити таке нечуване зухвальство. Ми, віддані слуги Темного Володаря, навіть думки не припускаємо про зраду. Для нас це не просто блюзнірство, це взагалі… Але не забувайте, — знову попередив він, — нікому ні єдиного слова. Володар покладається на нас, він доручив нам залагодити цю проблему. Ви тішитеся його цілковитою довірою, яку заслужили, здобувши для нього Первісну Іскру. Ну, а я мусив пройти випробування, щоб підтвердити свою відданість.

— І яке то було випробування? — поцікавилася Ґлиніш.

— Спершу мені доручали незначні завдання на Лахліні, не пояснюючи всієї жахливої правди. А під час останнього я потрапив у полон до відступників, вони погрожували мені смертю і водночас умовляли перейти на їхній бік, зрадити Володаря. Твердили, що після того, як я довідався про їхню непокору, Ан Нувін не дозволить мені залишатись у земному світі. Але я не послухався їх, повернувся і про все доповів.

„От і дурень!“ — подумала Ґлиніш. — „Цим ти підписав собі смертний вирок. Просто його виконання відклали, бо збираються використати тебе для боротьби з тими чаклунами… Як, власне, й мене.“

— І що було далі?

— Мені наказали триматись осторонь Лахліну й вичікувати, щоб склалося враження, ніби я роздумую. А тепер, коли ви звільнилися…

Він замовк, оскільки неподалік виникло потужне збурення темної енерґії. За кілька секунд матеріалізувався височенний та дебелий демон, підійшов до них і, нависнувши над ними, мов скеля, люто прогарчав:

— Фейлане, ти зі мною.

— Куди?

— Сам побачиш. Це наказ Володаря.

— А я? — запитала Ґлиніш.

— Ти поки що вільна. На тебе чекає важливе завдання. Сховайся в надійному місці, засни — тоді й одержиш нові інструкції.

Із цими словами він схопив Фейлана аб Мередида й помчав на південний захід, залишаючи в просторі за собою виразний слід із безлічі дрібних завихорень.

Ґлиніш зорієнтувалася, де зараз перебуває, і якомога точніше уявила карту Абраду та довколишніх островів. Шлях демона пролягав через Тір Алминах, зачіпав краєчок Ґулад Данану, тягся вздовж західного узбережжя Південного Абраду і вів далі до Ініс на н-Драйґу. Саме зараз там мала перебувати Ріана вер Шонаґ зі своїм супутником, кованхарським професором Шимасом аб Нейваном.

„Цікаво, леді Ріано, у що ж ви вклепалися?“ — подумала Ґлиніш. — „А втім, мені байдуже. Викручуйтеся самі…“

Прийнявши рішення, вона розвернулась і рушила у прямо протилежний бік.

До Ініс Лахліну, де сподівалася розпочати нове життя.

Розділ XXV

Відрізані від світу

Капітан Мейлас аб Конхир удруге порахував своїх людей і переконався, що першого разу помилки не було. До берега не дісталося лише восьмеро його підлеглих, які загинули під час пожежі, що зненацька, без будь-яких видимих причин, охопила весь корабель від носа до корми.

Жертв було б значно більше, якби вчасно не нагодився Шимас, залишивши далеко позаду Ріану, а тим більше — Дараха й Інґріг. Загалом, відьма теж непогано левітувала, проте їй було далеко до тієї швидкості та легкості, що їх давав Шимасові драконячий плащ. До того ж вона не наважилась кинути Колвина напризволяще і тягла його за собою, що суттєво вповільнило її політ.

А Шимас, домчавши до узбережжя, став стрімко ширяти над водою, вихоплюючи моряків, які найбільше потребували допомоги, і переносив їх на острів, а насамкінець навіть урятував шогірську мавпочку на ймення Мірне, улюбленицю всієї команди. Він гадки не мав, скільки за цей час налітав, але при цьому майже не втомився, хіба що сильно перенервував. Коли ж прибула Ріана, то їй залишалося тільки лікувати поранених, переважно загоювати їхні опіки. Потерпілих було небагато — коли почалася пожежа, моряки відразу збагнули, що загасити її не вдасться, тому не стали й намагатись, а відразу пострибали у воду. Правда, трохи побилися за право потрапити на єдиний уцілілий човен, але в тій сутичці ніхто з них не втонув, лише кілька членів команди отримали синці, садна та подряпини від ударів веслами. А восьмеро загиблих належали до тих, хто, знехтувавши небезпекою, кинувся до кубрика по своє майно.

Шимасові знання з медицини були не надто видатними, лише на рівні пересічного випускника Кованхарського Університету, тож він полишив це на Ріану, а сам і далі курсував між берегом та місцем затоплення „Шерен Ейнарах“, підбираючи речі, які ще трималися на воді. Врятувавши все, що було можливо, Шимас передовсім наповнив порожню діжку морською водою, подіяв на неї чарами, що перетворювали всі розчинні солі на нерозчинні, дочекався, коли вони осядуть на дно, і перелив уже прісну воду до іншої діжки, з якої спраглі моряки заходилися жадібно пити.

131