Первісна. У вирі пророцтв - Страница 107

107

— А та південська принцеса, — трохи згодом поцікавився Монаган, — це ж леді Фіннела вер Ріс, так?

— Можна сказати, що й так, — вирішив не хитрувати Бренан. — Тільки про наші майбутні заручини я все вигадав. Просто вона перша спала мені на думку. Отже, ви чули про неї?

— Авжеж, чув. Ще б пак не чути — принцеса, чаклунка і відьмина двоюрідна сестра. А ще її дуже нахвалює в своїх листах тітка Бронах. Мовляв, і розумна, і вродлива, і вишукана, просто зразкова наречена. Кохран збирався був написати її батькові, лордові Рісові аб Тирнану, листа з пропозицією віддати її за мене, але я його відмовив.

— Чому? — запитав Бренан.

Монаган сторожко роззирнувся і, переконавшись, що їх ніхто не підслуховує, відповів:

— Не хочу спіймати облизня. Я ж лише ґрафів брат, а мій родинний зв’язок з відьмою тут нічого не важить, бо леді Фіннела й сама має родичку-відьму. Крім того, це безглузде сватання могло б зіпсувати наші стосунки з королем Тір Алминаху. Ми з Ігеласом аб Деґланом уже твердо домовилися, що влітку, коли його сестрі Бринхільд мине п’ятнадцять, вона стане моєю дружиною, і я не бачу підстав руйнувати цю угоду. Як ми з Кохраном ще були хлопчаками, дід навчав нас, що політика — це мистецтво можливого, і князям не годиться ганятися за журавлями в небі, така розкіш дозволена лише простим людям. Ми ж мусимо задовольнятися синицями у жмені… — Юнак стиха зітхнув. — І дід знав, що говорить. Чверть століття тому він мав реальний шанс стати королем, відьми всіма силами допомагали йому, бо пов’язували з ним і його сином, нашим батьком, плани на утвердження в Катерласі спадкової монархії. Але всіх відьомських зусиль виявилося замало, і дідові забракло лише одного-єдиного голосу. Якби зайвий голос знайшовся, все склалося б інакше, і ця думка ніколи не давала спокою нашому батькові. На відміну від діда, він не зміг примиритися з реальністю, все мріяв про журавля в небі, думав лише про наступні вибори короля, прагнув здобути авторитет серед вищих лордів і через те кидався в різні пригоди. Остання з них — спроба повернути під владу Катерлаху Лаврадирські острови — коштувала йому життя. Ви, мабуть, чули цю історію.

— Так, чув, — сказав Бренан, хоч насправді не знав жодних подробиць; йому було відомо лише про сам факт загибелі Ґарета аб Фіннагана під час невдалого морського походу на Інісойд Лаврадир. — Співчуваю вашій втраті.

— Дякую. — Монаган відпив з келиха ковток вина і мигцем глянув на жонґлерів, що учворяли посеред зали карколомні трюки на догоду бенкетувальникам. — Мій батько, без сумніву, був видатною людиною. Та на свою біду, він народився сином не того ґрафа.

— Перепрошую? — не збагнув Бренан.

— Наше князівство континентальне, — пояснив Монаган, — і завжди славилося своєю сухопутною армією. Але на суші Катерлах давно не воював і в найближчому майбутньому не воюватиме. От якби наш рід правив одним із приморських князівств, то батькові вдалося б зібрати більший флот, ніж той, з яким він вирушив на Лаврадири. Тоді, можливо, досяг би успіху. Лаврадирці й самі раді повернутися під владу Катерлаху, їм геть не подобаються нав’язані ейдальцями південські порядки. Вони мало не щороку надсилають до нас делеґації з проханням про допомогу, тому рано чи пізно нам доведеться вирішувати цю болючу проблему… А ви що думаєте з цього приводу?

— На жаль, поки нічого, — чесно зізнався Бренан. Він не хотів відповідати хитрими викрутасами на щирість свого співрозмовника. — Я ще дуже кепсько орієнтуюся в багатьох питаннях, які для кожного катерлахця здаються очевидним, і саме з цієї причини вирішив поступитися лордові Ріґвару. Зараз це питання в його компетенції. Ну, а я можу лише переказати вам позицію леді Ейрін вер Ґледіс, яка вважає, що з боку її діда, герцоґа Рувінського, то була неправедна війна, і захист одновірців став для нього просто зручним приводом для загарбання чужих земель.

— Он як? — здивувався Монаган. — Досить несподівано для онуки Амона аб Гована… А ви що, не довіряєте її судженням?

— Чому ж, довіряю. Але не висловлюю її думку, як свою, бо хочу скласти власну — на підставі знайомства з усіма фактами, а не лише з їх тлумаченням.

— Так, це правильно, — не став заперечувати молодий ґрафич. — В ідеалі правильно. А з іншого боку, королі та князі не в змозі особисто розібратись у всіх питаннях, з яких мають ухвалити рішення. На це їм просто забракне і часу, і сил. Тому в більшості випадків доводиться покладатись на думку міністрів та радників.

— Але є питання, в яких конче необхідно розбиратися особисто, — зауважив Бренан. — Це питання війни та миру, життя і смерті. Такі справи я розглядатиму в найменших деталях, від початку й до кінця.

— Тоді на вас чекає багато роботи, лорде-наступнику, — сказав Монаган. — Дуже багато…

Корабель з Марвен і Ґрайне прибув наступного дня невдовзі після другої по півдні. Ще на світанку сестра Моркадес повідомила листом орієнтовний час, коли вони допливуть до Ейгайна, згодом уточнила його, а о пів на другу написала, що їм залишилося менше години. Тож Бренанові не довелося цілий ранок нервувати в непевному очікуванні і надсилати вниз по річці патрульних, щоб вони сповістили його про наближення корабля. Останнього листа від Моркадес він отримав, уже готуючись до від’їзду, і негайно, але без зайвого поспіху, вирушив з ґрафського палацу до розташованого на околиці міста річкового порту.

Коли корабель став наближатися до берега, Бренан розгледів на його палубі двох молодих на вигляд жінок, вдягнених надто легко для сьогоднішньої морозної погоди. Поруч із ними стояли дві темноволосі дівчинки в ошатних і, напевно, дуже дорогих шубках. Менша з них була десь така на зріст, якою він пам’ятав старшу; ну, а старша вже сягала маківкою вище плечей обох відьом — яких, до речі, не можна було назвати низенькими. Обидві дівчинки дивились у бік Бренана; менша несміливо махала йому рукою, а от старша стояла майже нерухомо.

107