Первісна. У вирі пророцтв - Страница 1

К оглавлению

1
Сага про Первісну
книга друга

Розділ I

Новобранець

Гучний і настирливий сиґнал тривоги пролунав для Йорверта справжньою райською музикою, бо дозволив йому нарешті прокинутися, виринути із жахливого сну, в якому його мордували люті демони. Вже дев’ять ночей поспіль вони приходили, коли він спав, і не бажали слухати його пояснень та виправдань, вимагали від нього скоритися волі Темного Володаря, облишити самодіяльність, повернутися до виконання своїх обов’язків. Марно він заприсягався, що дбає виключно про інтереси Ан Нувіну, марно благав про розмову із самим Володарем, щоб викласти своє бачення ситуації; демони були непохитні, і єдине, що хотіли від нього чути, це слова покори й каяття. Та Йорверт уже не міг відступитися, не міг кинути розпочатої справи, не міг зрадити самого себе, своїх переконань. А найголовніше — не міг засмутити Елвен. Її розчарування та зневіри він боявся дужче, ніж навіть гніву Китрайла…

У невеличкій печері, освітленій лише тьмяним вогником ліхтаря, було тихо та спокійно. Йорвертові сусіди мирно спали, оскільки дзвін, що розбудив його, мав маґічне походження і був чутний лише йому. Сиґнал ішов від охоронних плетив, розставлених на дні ущелини, і свідчив про те, що до їхнього табору хтось наближається. Не звір, а людина — бо плетива було налаштовано реагувати лише на людей.

Йорверт підвівся із сінника, що правив йому за ліжко, взув чоботи, накинув підбитий хутром плащ і, підійшовши до виходу з печери, відхилив убік грубе рядно, просочене, як і стіни печери, спеціальними чарами, що були покликані утримувати всередині тепло.

В обличчя йому дихнуло колючим морозним повітрям, від якого миттю задубіло підборіддя й неприємно защипало носа. Взагалі, Йорверт був звичний до холодів, бо народився і зріс у Тір на н-Ґалі, який на Абраді вважався північною країною із суворим кліматом. Але тільки тут, на Лахліні, він збагнув, що таке справжня зима. Та й то ще не до кінця — адже зараз був лише кінець гедрева, осіннього місяця . Страшно навіть подумати, що коїтиметься тут у раґвирі та хвероді…

Напнувши на голову пухнасту хутряну шапку й надівши рукавиці, Йорверт вийшов з печери на засніжене плато, огороджене з півночі, заходу та сходу майже прямовисними скелями заввишки щонайменше п’ятдесят футів, а з південного боку — широкою та глибокою ущелиною. На плато виходило п’ять печер, у одній з яких розмістилися шестеро ватажків, дві найбільші займали рядові повстанці зі старшинами-десятниками, у четвертій зберігалися харчові припаси, а ще одна поки була вільна — її Йорверт залишив для місцевих чаклунів, які зважаться долучитися до повстання. Він відшукав це місце ще за тиждень до того, як наглядачі Архарської каменярні отруїлися буцімто зіпсутим м’ясом (а насправді чар-зіллям, виготовленим майстром Шоваром), що й дозволило каторжникам підняти бунт. Перш ніж приєднатися до них під іменем Ейнара аб Дилана з Таркаррая, Йорверт добряче тут попрацював, розширив та поглибив печери і зміцнив їх чарами від можливих обвалів. А коли став на чолі повстання, запропонував решті ватажків перенести сюди табір. Після огляду місцевості та недовгого обговорення вони визнали пропозицію слушною, бо тутешні печери були місткі та просторі, а саме розташування плато перетворювало його на неприступну фортецю. До нього вела єдина стежина, така крута й вузька, що нею можна підніматися лише вервечкою, один за одним, тож для її охорони цілком вистачало й десятка стрільців, які були здатні перекрити шлях цілій армії.

Певна річ, за звичайних обставин це плато перетворилося б на пастку для повстанців — тут їх було легко заблокувати, перекривши єдиний можливий шлях постачання продовольства, і врешті-решт виснажити голодом. Проте Йорверт уже довів повстанцям, що будь-які гори для нього не проблема. Він, звісно, остерігся зникати в них на очах, а потім з’являтися просто з повітря; натомість удавався до хитрощів — з допомогою левітаційних чарів забирався на верхівку найнижчої, східної скелі і вже там, нікому не видимий, переходив до Тиндаяру. А повертаючись назад із харчами, скидав пакунки вниз, уповільнюючи їхнє падіння, після чого спускався на плато сам. Крім того, Йорверт потроху пробивав тунель через гору, щоб зробити додатковий вихід з табору, про який вороги й гадки не матимуть. Це остаточно заспокоїло навіть найбільших скептиків, стурбованих тим, як вони вибиратимуться звідси навесні, коли їх уже точно візьмуть в облогу…

Ніч була хоч і дуже морозна, але тиха й безвітряна. У чистому небі, за відсутності місяця, яскраво сяяли зорі. Посеред плато горіло вогнище — попервах дехто з повстанців заперечував проти такої недбалості, проте більшість погодилася з ватажками, що рано чи пізно їхній табір однаково знайдуть, а нести нічне чергування в темряві, не маючи змоги бодай трохи зігрітися, було важко.

Довкола вогнища сиділо четверо вартових, а ще четверо проходжалися над самою кручею, тримаючи напоготові рушниці і сторожко вдивляючись униз. При Йорвертовій появі один з тих, що якраз грілися, високий чоловік років тридцяти, підвівся й рушив до нього.

Кожен, хто зустрічав Брадена аб Мейласа, з першого погляду визнавав у ньому кадрового військового — і нітрохи не помилявся. Ще три роки тому Браден був лейтенантом лахлінської армії і служив заступником командира роти, дислокованої в Минтаху, на сході Лахліну. Якось увечері він несподівано повернувся додому, хоч мав чергувати до ранку, і застав свою дружину в обіймах коханця. Жінка кинулася до нього з банальними й безглуздими словами: „Це не те, що ти думаєш…“ — та Браден відштовхнув її вбік, вихопив з ліжка коханця й пожбурив через вікно на вулицю. Потім повернувся до дружини з наміром сказати їй, що більше не переступить порогу цього дому, і лише тоді побачив, що від його поштовху вона дуже невдало впала й розбила собі голову об чавунні ґрати каміна.

1